Поняття, суть і мета покарання

Кримінальне покарання відповідає поглядам, пануючим у суспільстві відповідно до основних умов його існування. Якби в законодавство були введені застаріли покарання, що не відповідають визначеному історичному періоду, вони розглядалися б як історичний анахронізм. І, навпаки, якби в законодавство вводилися такі покарання, до яких суспільство не підготовлене ні політично, ні етично, їх чекало б та ж участь .

Соціальна обумовленість покарання полягає в тому, що суспільство в особі державних органів, які виражають його інтереси визначає, які саме суспільно небезпечні діяння є кримінально караними і встановлює вид і міру покарання за ці діяння. Кримінальний закон і покарання повинні відповідати укладу життя суспільства, стану економіки і фінансів держави, етичним і правовим поглядом, що складаються на цій базі, які характеризують суспільні відносини і класові устрої суспільства.

Видатні мислителі, філософи усіх часів в своїх працях значну увагу приділяли кримінально-політичним ідеям. Незадоволення щодо стану справ в сфері боротьби зі злочинністю призвело до того, що людство всерйоз замислилося над причинами її виникнення та більш ефективними засобами боротьби з нею. Тому виникнення кримінологічних теорій сприяло загостренню дискусій стосовно кримінального права взагалі та кримінального покарання конкретно. Основний поділ між кримінологічними теоріями проходить у двох напрямках.

По-перше, їх можна поділити на дві великі групи в залежності від того, чи признають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів в генезисі злочинної поведінки чи ні. Відповідно в цій площині можна виділити теорії біологічної та соціологічної орієнтації. По-друге, всі підходи до впливу на злочинність можна поділити на радикальні та помірковані в залежності від того, чи передбачається корінна зміна соціальної системи для досягнення позитивних результатів в боротьбі з кримінальним феноменом, чи існуючий соціальний порядок розглядається як константа, в рамках якої необхідно відшукати можливості для зниження або стабілізації злочинності .

Перший напрямок говорив про злочинність і про біологічну прирожденність чи схильність людини до злочину. Його вплив позначився на методах і засобах боротьби зі злочинністю. Другий напрямок у кримінології виник з визнанням соціальної природи і соціальних причин злочинності. Стосовно до проблеми засобів боротьби зі злочинністю представники цього напрямку в кримінології стояли і стоять за широкий вибір запобіжних заходів соціального плану і такої системи покарань, що сприяла б соціальної реадаптації злочинців. Слід розглянути теорії причин злочинності.

Так, розвиток генетики відкрив широкі перспективи для висунення сміливих гіпотез про передачу схильності до злочину генетичним шляхом. В 20-і роки німецькі вчені Й. Ланге та Ф. Штумпфіль, досліджуючи злочинців з числа близнят з однаковим генотипом, намагались довести вирішальну роль природних задатків в механізмі злочинної поведінки. Але наступні дослідження Г. Кранца та К. Христиансена спростували їх висновки. А в подальшому і сам метод дослідження близнят був підданий сумніву. Цей метод не дозволяв зрозуміти, чому близнята здійснюють однакові злочини: чи то генетична схильність, чи то однакові умови сімейного виховання .

Паралельно з методом дослідження близнят для обґрунтування генетичної схильності до злочинів використовувались методики біохімічного аналізу (ендокринна обумовленість злочинної поведінки). В 1924 році американський дослідник М. Шлапп опублікував статтю, в якій обнародував результати вивчення ендокринної системи злочинців. Згідно його даних, майже третина всіх в’язнів страдають емоційною нестійкістю, що обумовлено захворюваннями залоз внутрішньої секреції.

Клінічний напрямок кримінології теоретично обґрунтував необхідність нейтралізації за допомогою хімічних препаратів гормонів, що викликають агресивність людини. І ці методи були впроваджені в практику. В 60-і роки дослідження генетичних факторів злочинності вступило в нову фазу. П. Джекобс провела одне з перших досліджень хромосомної схильності до злочинів. Обстеживши в’язнів в Шотландії, вона встановила, що серед злочинців частка осіб з хромосомною аномалією типу XYY набагато більше ніж серед правослухняних громадян.

Новий напрям розвитку психіатричного підходу до аналізу злочинності дали дослідження австрійського вченого З. Фрейда, сутність теорії якого розкриваєтсья за допомогою трьох понять: «Воно», «Я», «над-Я». Агресія є складовою частиною «Воно», яке стримується за допомогою «Я». Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів, зокрема в кримінальній галузі. На її основі американський вчений Уайт зробив оригінальний аналіз феномена злочинності. На його думку, людина народжується злочинцем, а її життя – процес пригнічення руйнівних інстинктів, які закладені в «Воно». Сам Фрейд майже не намагався аналізувати феномен злочинної поведінки. На його думку інстинкт смерті «функціонує в кожній живій істоті і намагається привести її до загибелі, зводячи життя до первинного стану неживої матерії» .

Ідеї Фрейда отримали значний розвиток в рамках клінічної кримінології. Так, в 19 ст. Феррі та Горафало розробили концепцію небезпечного стану злочинця, сутність якої полягала в тому, що злочинця не треба карати, а виводити з стану підвищеної схильності до злочину. В 20 ст. ця концепція була покладена в основу нетрадиційного напряму науки про методи впливу на злочинність – клінічної кримінології. Представники цього наукового напряму практично відкидали кару як превентивний стримуючий засіб. Методи впливу на злочинність, які розроблюються вченими цього напрямку, пов’язані з невизначеним покаранням злочинців (позбавлення волі до тих пір, поки комісія лікарів не дасть висновок про втрату небезпечного стану). Ця практика в 70-80-і роки була досить популярною в