Поняття, суть і мета покарання

- За змістом. Злочин завжди передбачає покарання, яке являє собою обмеження прав і свобод громадян. За провини застосовуються заходи стягнення, поновлювані і профілактичні заходи, що не ставлять своєю метою відплату (тобто покарати). Наприклад, цивільно-правова відповідальність виражається в застосуванні до правопорушника (боржника), в інтересах іншої особи (кредитора) заходів впливу, що являють собою невигідні наслідки майнового характеру, відшкодування шкоди, сплату неустойки і т. д. Цивільно-правова відповідальність носить компенсаційний характер, іншими словами, вона спрямована на відновлення порушених майнових прав і інтересів кредитора. Дисциплінарна відповідальність виражається в накладенні дисциплінарних стягнень на працівника адміністрацією підприємства, установи чи організації. У КзПП України передбачає наступні види дисциплінарних стягнень; зауваження, догана, сувора догана, звільнення. Як адміністративні стягнення можуть застосовуватися штраф, виправні роботи, адміністративний арешт і ін., а також профілактичні заходи: зауваження, догана.

- За правовими наслідками. Покарання за злочин передбачає судимість. Судимість визначається по діючому КК України як правовий наслідок, зв’язаний із вступом обвинувального вироку в законну силу і діючи до моменту погашення чи зняття судимості (ст. 86 КК). За провини судимість не передбачена.

 

За чинним кримінальним законом примусові заходи виховного характеру можуть бути застосовані до неповнолітніх осіб, що вчинили злочин, у випадку звільнення їх від кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 97 КК України) та покарання (ст. 105 КК), а також до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК (ч. 2 ст. 97 КК). Викликає дискусії той факт, що за різних підстав застосування примусових заходів виховного характеру самі ці заходи є однаковими, що у свою чергу розцінюється як непослідовність законодавця. Так, ч. 1 ст. 97 КК України передбачає, що неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 цього Кодексу, тобто ті види примусових заходів, що застосовуються судом і при звільненні неповнолітнього від покарання.

Правова природа заходів кримінально-правового примусу, що призначаються при звільненні неповнолітнього від покарання, на думку О. О. Ямкової, полягає у особливій формі реалізації кримінальної відповідальності, оскільки ці заходи, як і покарання, суд застосовує при винесенні обвинувального вироку .

Отже, якщо розглядати ці заходи як форму реалізації кримінальної відповідальності, то суперечливим є розгляд цих самих заходів і при звільненні від кримінальної відповідальності, оскільки звільнення від кримінальної відповідальності не може бути формою реалізації кримінальної відповідальності. Такий погляд на примусові заходи виховного характеру як на одну з форм реалізації кримінальної відповідальності значно наближає їх до покарання.

Так, якщо неповнолітні звільняються від кримінальної відповідальності, вони повинні опинитися поза кримінально-правовими відносинами, а отже і застосування до них кримінальних заходів впливу (примусових заходів виховного характеру) не є правомірним. Такий підхід був підтриманий європейським співтовариством і був відображений у кримінальному законодавстві. Так, ст. 117 КК Республіки Білорусь передбачає застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх лише за вироком суду при звільненні неповнолітнього від покарання. З іншого боку, при звільненні від кримінальної відповідальності передбачено застосування до неповнолітнього інших заходів впливу, зокрема передача під нагляд батьків з обов’язковим внесенням суми застави (ст. 118)  . Така практика застосування примусових заходів виховного впливу (як таких, що замінюють покарання) є найбільш вдалою, оскільки розрізняє підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і спрямована лише на тих неповнолітніх, які перебувають у сфері кримінально-правового впливу, тобто тих, які звільняються від покарання.

Питання про сутність примусово-виховних заходів вирішується науковцями по-різному. Визначаючи їх правову природу, одна група авторів дійшла висновку, що ці заходи є виховними, інші вважають, що вони надто наближені до покарання, фактично є особливим різновидом покарання, що застосовується до неповнолітніх. Так, В. Я. Марчак та В. І. Руляков зосереджують свою увагу на педагогічному характері таких заходів, аргументуючи свою тезу тим, що ці заходи не містять елемента кари, не спричиняють судимості, хоча і обмежують волевиявлення неповнолітніх, оскільки застосовуються всупереч їх бажанню . В. М. Бурдін та О. О. Ямкова сутність примусових заходів виховного характеру вбачають в іншому. На їх думку, обмеження, які зазнають неповнолітні від застосування примусових заходів виховного характеру, за своєю тяжкістю не поступаються окремим видам покарання, особливо з огляду на соціально-психологічні та вікові особливості неповнолітніх правопорушників . Примусові заходи виховного характеру О. О. Ямкова розглядає як заходи, що забезпечують досягнення тих самих цілей, що і кримінальне покарання, але менш суворими засобами. Відмінність примусових заходів виховного характеру від покарання полягає в тому, що вони не тягнуть за собою судимості .

Таким чином, можна зробити висновок, що примусові заходи виховного характеру виступають як альтернатива кримінальній відповідальності, що логічно відмежовує їх від останньої. На підставі зазначеного, уявляється, що примусові заходи виховного характеру за своїм змістом не є формами реалізації кримінальної відповідальності. Проте особливості їхньої правової