Предмет та метод історії економіки та економічної думки

Наступну групу класифікацій етапів історичного розвитку суспільств утворюють варіанти сучасних дослідників В. Ростоу, Д. Белла, Е. Тоффлера, К. Поланьї та ін. Ці автори як критерій періодизації розглядають особливості технології, яка визначально впливає на результати виробництва і, відповідно, на досягнення дедалі вищого рівня добробуту населення. Студенти повинні розкрити стадії економічного зростання, запропоновані В. Ростоу (традиційне суспільство; суспільство вільної конкуренції, в якому створені передумови для піднесення; стадія піднесення, на якій машинне виробництво забезпечує зростання; наближення до зрілості, коли всі галузі охоплені машинним високотехнологічним виробництвом; суспільство масового споживання, в якому забезпечуються необхідні умови для всіх верств населення), та показати обмеженість і сильні сторони такої періодизації.

Окремо варто розглянути обґрунтовані Д. Беллом стадії доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільств і класифікацію Е. Тоффлера, в якій пропонується розмежувати стадії аграрного, індустріального та суперіндустріального суспільств. Порівнюючи названі стадії, необхідно показати єдність І;І відмінність їхніх ключових ознак і розкрити значення цих варіантів періодизації в історико-економічних дослідженнях.

Заслуговує на увагу також дослідження К. Поланьї, котрий як критерій періодизації запропонував розглядати особливості характеру взаємодії суб'єктів господарювання на різних етапах розвитку економічної сфери суспільства. На цій підставі він виділив такі способи взаємообмінів, як реципрокність, редистрибуція та еквівалентність. Студенти мають назвати історичні періоди, яким були притаманні зазначені способи обміну, що виникають у процесі господарської взаємодії.

 

 

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природно-кліматичні умови місцевості були особливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих ґрунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єднувала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошувальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками адміністративно-командної системи . Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функціонування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.,) і «Пророцтво Неферті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, документи господарської звітності, юридичні акти) відображають особливості організації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади. У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком. Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загального еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування,