Приєднувальні конструкції: функціонально-текстовий аспект

Теоретичне значення полягає в розв’язанні таких актуальних питань, як: вивчення конструкцій складної будови, у межах яких розкриваються зв’язки між компонентами, різними за семантикою й обсягом наповнення, і виявляються комунікативно-прагматичні функції мови; з’ясування природи деяких функціональних компонентів тексту, яка не може бути пояснена з погляду існуючої синтаксичної теорії речення; уточнення діючої класифікації сполучників; вироблення класифікації зв’язків, що створюються одиницями різних рівнів, і визначення в ній місця приєднування; встановлення в ієрархії текстових одиниць місця приєднувальних конструкцій і виділення загальних правил їх побудови та закономірностей розташування елементів.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані в лінгвістичних дослідженнях тексту та засобів поєднання компонентів у конструкціях з різнимим типами зв’язку, при вивченні стилю творів В. Дрозда, О. Гончара, Ю. Мушкетика, а також при розгляді сполучникового способу зв’язку та тем із синтаксису простого й складного речення в межах програм середньої загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів. Принципи аналізу та класифікації можуть бути використані при підготовці курсових та дипломних робіт.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є описовий та метод трансформаційного аналізу, проте специфіка об’єкта й мети роботи зумовили застосування також порівняльного, статистичного та деяких елементів дистрибутивного методів.

Особистий внесок здобувача. Узагальнивши погляди на приєднування й побудови з ним, ми проаналізували функціонування приєднувальних конструкцій як одного з видів текстових одиниць у сучасній українській художній прозі; розробили класифікацію формальних показників зв’язку між їх складовими, виявили смислові навантаження доданих компонентів і роль приєднувальних конструкцій для організації мікротексту. Спираючись на визначені раніше способи поєднання елементів тексту, простежили їх реалізацію в приєднувальних конструкціях, а також встановили зв’язок між структурним типом приєднуваної частини та її семантичним наповненням. Дослідження проведено одноосібно автором. Усі статті з теми дисертації опубліковані без співавторів.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри української мови Дніпропетровського національного університету. Основні положення дисертаційної роботи викладені в статтях, уміщених у збірниках наукових праць “Дослідження з лексикології і граматики української мови”: Т. 1, 2 (Дніпропетровськ, 1999, 2000), “Вісник Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка”: Вип. 5 (19). Серія “Філологічні науки” (Полтава, 2001), “Актуальні проблеми вивчення літературних родів”: Вип. 4. (Дніпропетровськ, 2001).

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків, джерел фактичного матеріалу, списку використаної літератури (202 найменування) і трьох додатків. Обсяг основного тексту – 165 сторінок.

 

 

У вступній частині обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, з’ясовано її актуальність і наукову новизну, розкрито зв’язок з науковими програмами та темами, визначено об’єкт, матеріал і методи дослідження, схарактеризовано можливості теоретичного й практичного використання отриманих результатів, формулюється мета роботи, а також ставляться завдання, які необхідно вирішити для її досягнення, указано на особистий внесок здобувача.

У першому розділі “Аналіз приєднування й конструкцій з ним у лінгвістичній науці”, який складається з чотирьох підрозділів і становить теоретичну основу дисертаційної роботи, подається огляд наявних у літературі підходів до вивчення явища приєднування й побудов з ним.

Перший підрозділ “Розуміння явища приєднування в мовознавстві” охоплює питання часу й джерел виникнення приєднування, початку його спеціального дослідження, який пов’язаний з іменами таких мовознавців, як М. І. Греч, К. С. Аксаков, Д. М. Овсянико-Куликовський, уведення Л. В. Щербою в науковий обіг терміна на його позначення, визначення В. В. Виноградовим приєднування як авторського засобу поєднання смислів, їх несподіваного зіткнення. Тут окреслено найважливіші напрямки вивчення приєднування, які сформувалися ще до 50-х рр. ХХст. : з’ясування його сутності як синтаксичного явища, структурно-граматичної характеристики побудов з ним, засобів вираження приєднувального зв’язку, стилістичних функцій приєднувальних конструкцій.

У лінгвістиці спостерігаються суперечності в тлумаченні терміна приєднування й виділенні його в окремий тип синтаксичного зв’язку на рівні вже відомих зв’язків і відношень, який тлумачиться А. Ф. Прияткіною на власне синтаксичному рівні, на думку М. У. Каранської, накладається на інші типи зв’язку, існує поруч із сурядним і підрядним у дослідженні Л. Г. Хатіашвілі, а науковці Ю. В. Ванников та Є. В. Коток його повністю заперечують.

Виділення приєднувального зв’язку як окремого типу синтаксичного зв’язку супроводжується аналізом відмінностей між ним і сурядністю та підрядністю в працях А. П. Величука, Н. С. Валгіної, В. Л. Рінберг, С. І. Буракової на основі їх відмінних рис, зокрема таких, як межі функціонування, ритмо-мелодійні ознаки, площинне розташування інформації, часовий фактор, характер залежності.

Другий підрозділ “Ознаки й критерії виділення приєднувальних конструкцій” присвячений аналізові виділених лінгвістами специфічних рис побудов, які оформлюються за допомогою приєднувального зв’язку й отримують назву приєднувальні конструкції. При цьому порушується проблемне питання обсягу цих моделей і відповідно уточнюється, чи це лише приєднувана частина, чи вся складна одиниця, яка об’єднана семантично й має двокомпонентний склад, що, на думку В. А. Дмитренко, відповідає терміну “конструкція”. Серед особливостей цих моделей науковці називають додатковий характер приєднуваної частини, її однобічну залежність, синсемантичність, структурну обумовленість базовим компонентом, мотивованість/немотивованість, фіксоване розташування. І. А.