Приєднувальні конструкції: функціонально-текстовий аспект

На сьогодні в лінгвістиці такими дослідниками, як І. А. Попова, М. В. Карпенко, Л. Г. Хатіашвілі, В. Л. Рінберг неоднаково розв’язується питання про способи вираження приєднуваної одиниці, яка може відповідати словам, словосполученням, реченням, і про їх граматичний статус. До інших структурних особливостей цих моделей відносять паралельний і послідовний, контактний і дистантний варіанти розташування частин, сполучниковий і безсполучниковий спосіб приєднувального зв’язку. Одним з показників приєднування називається інтонація, яка більшістю науковців (М. І. Шашкова, М. Є. Шафіро, Н. В. Черемісіна) характеризується зниженням голосу перед приєднуваним компонентом, наявністю великої паузи, наголосом на сполучниках та логічним виділенням залежної одиниці. Іноді орієнтиром при виділенні цих побудов може виступати пунктуаційне оформлення (Л. Г. Хатіашвілі, В. Л. Рінберг, В. В. Бабайцева).

Третій підрозділ “Відмежування приєднування від схожих синтаксичних явищ і побудов” містить огляд праць, присвячених розрізненню на рівні тексту парцеляції й приєднування, складного синтаксичного цілого й приєднувальних конструкцій, а на рівні речення – побудов з приєднуванням і вставлених, відокремлених, відчленованих конструкцій.

Сучасній науці відомі цілком протилежні оцінки парцеляції й приєднування. Так, Ю. В. Ванников заперечує приєднувальний зв’язок і вважає його одним з видів трансформації речення в мовленні, а саме парцеляцією, Н. С. Валгіна виділяє парцеляцію як різновид приєднування, Г. Н. Рибакова для аналізу приєднувальних конструкцій користується терміном “парцельовані”, О. С. Мельничук і П. С. Дудик наводять однакові приклади для характеристики цих побудов.

М. У. Каранська вважає, що парцельовані частини тримаються опорної за допомогою приєднувального зв’язку. З такою концепцією перегукується погляд В. В. Дєвкіна, який вважає ці явища різноспрямованими й пропонує об’єднати їх терміном “додавання”. До ознак, які встановлюють розбіжність між цими явищами, звертається також В. Л. Рінберг і виділяє спосіб поєднання й співвіднесеності частин, ширше коло функцій приєднуваних моделей, неможливість приєднаного компонента виступати членом речення чи предикативною основою складного речення.

Значний крок у розмежуванні приєднування й парцеляції зроблено в працях, які розрізняють у синтаксичній структурі речення 2 аспекти: конструктивний (статичний) і функціональний (динамічний). В. А. Бєлошапкова кваліфікує приєднування як явище статистичного аспекту, а парцеляцію – як комунікативно-функціонального плану речення. Така концепція знайшла підтримку А. П. Загнітка, Л. І. Конюхової, О. С. Звєрєвої та ін. Критерієм розмежування цих явищ В. В. Бабайцева та С. Г. Чорнобривець називають можливість об’єднання парцелята з основним реченням, чого не можна зробити з приєднувальними конструкціями. Н. П. Плющ, В. В. Жайворонок, Л. Ю. Максимов проводять розмежування в аспекті мова – мовлення.

Суттєвого значення набуває робота А. Ф. Прияткіної про розрізнення приєднування за ступенем його “граматичності”, яка отримує подальшу розробку в дослідженнях А. П. Сковородникова, Л. Ю. Старовойта, А. О. Виноградова.

Нерідко підставою для ототожнення приєднувальних конструкцій із складним синтаксичним цілим є міркування М. С. Поспєлова про переривчастість побудови й синтаксичного зв’язку як характерних рис складного синтаксичного цілого. В. Л. Рінберг зіставляє ці моделі й послідовно називає їх ознаки, які є специфічними для кожної з них: для приєднувальної конструкції це двочленна структура, відкрита незамкнена побудова, однобічна залежність, для складного синтаксичного цілого – багаточленна, рідко двочленна, замкнена побудова із взаємосплетенням речень і відмінним ритмо-мелодійним малюнком.

На схожість приєднуваних елементів і вставлених утворень указували Л. Г. Хатіашвілі, Г. В. Кім, І. А. Анікін, подібність приєднування й відокремлення відзначають Н. С. Валгіна, А. Ф. Прияткіна, Д. Т. Кроть, П. В. Кобзєв.

У четвертому підрозділі “Виділення приєднувальних конструкцій на рівні тексту” проводиться аналіз статусу приєднувальних конструкцій і приєднувального зв’язку в аспекті синтаксису цілого тексту.

Неоднакове визначення науковцями меж функціонування приєднувального зв’язку зумовлює наявність протилежних поглядів на приєднувальні конструкції: як на перехідну ланку від синтаксису одного речення до синтаксису цілого тексту, коли приєднувальний зв’язок реалізується на рівні речення й на рівні тексту (М. В. Карпенко, Л. І. Соколова), і як на категорію побудови тексту, коли його визначають на основі й у межах тексту (Н. Н. Голікова).

На винесення приєднування за межі речення, на існування між закінченими реченнями та між більшими елементами цілого тексту приєднувального зв’язку звертає увагу багато дослідників, проте на рівні тексту конструкції з ним на сьогодні ще не отримали однакового визначення. Так, М. С. Поспєлов, Г. В. Кім, В. І. Ставський аналізують приєднувальні конструкції в межах складного синтаксичного цілого, М. В. Карпенко та М. Я. Блох виділяють, крім формування за допомогою приєднувального зв’язку складного синтаксичного цілого чи надфразного цілого, ще й приєднування в абзац. Д. Х. Баранник кваліфікує приєднувальні конструкції як структурно-смислові скріпи, які визначають лінійно-граматичну й тематичну цілісність надфразної єдності, Є. А. Реферовська – як форму компонентів надфразної єдності. У працях В. А. Дмитренко, А. О. Виноградова набуває поширення тлумачення цих побудов як особливої текстової одиниці.

Ми розглядаємо приєднування як явище, що виникло в розмовному мовленні й перейшло в писемне, де реалізує логіко-смислові відношення додавання. При