Приєднувальні конструкції: функціонально-текстовий аспект

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

оформленні їх граматичними та інтонаційними засобами можна виділити особливий семантико-синтаксичний зв’язок, який існує як у межах речення, так і в тексті. За його допомогою творяться приєднувальні конструкції, які мають двокомпонентний склад, відкриту будову. Перший їх елемент є самостійним висловленням, до якого за допомогою матеріально виражених засобів приєднування додається структурно й за змістом похідний. Приєднувальні конструкції на рівні тексту є певним смисловим утворенням, яке дорівнює одиниці тексту, більшій за речення. Вони характеризуються однобічною залежністю й постпозиційним розташуванням приєднуваної одиниці, переривчастим характером зв’язку між частинами, який супроводжується зниженням голосу перед другим елементом, інтонаційною завершеністю базового, значною паузою, наголосом на сполучниках і сполучних словах та логічним виділенням доданого компонента. Приєднувальні конструкції, на нашу думку, завдяки своїм специфічним рисам відрізняються від парцельованих побудов і складного синтаксичного цілого.

У другому розділі “Функціонально-текстова характеристика приєднувальних конструкцій”, який складається з чотирьох підрозділів, розглядається специфіка функціонування приєднувальних конструкцій, їх смислове наповнення й текстотворчий потенціал. Аналіз спирається на конкретні формальні показники зв’язку, які вказують на позицію приєднуваного компонента, його однобічну залежність.

Виходячи із семантичної співвіднесеності базової й прикріпленої частин приєднувальних конструкцій, виділяємо певне коло значеннєвих навантажень доданого компонента цих побудов, яке безпосередньо залежить від матеріально виражених показників приєднувального зв’язку, їх включення до однієї з трьох груп, що обумовили виділення в роботі трьох підрозділів.

Перший підрозділ “Конструкції з власне приєднувальними засобами зв’язку”. Оскільки цей текстовий зв’язок є відмінним від сурядного й підрядного, то характерною його ознакою є наявність власних специфічних засобів, які не зустрічаються в інших сполучникових функціях і виділяються в самостійну групу завдяки спільним категоріям і призначенням. За своїм походженням вони поділяються на: 1) сполучники похідні від службових частин мови, функція додавання в них первинна й основна: та й, ще й, та ще, та ще й, адже, тож, тобто; 2) утворені від модальних слів, повнозначних частин мови й часток, які, зберігаючи своє лексичне значення й суб’єктивну модальність, одночасно виконують функцію службових слів, яка є вторинною: правда, щоправда, втім, до речі, може, можливо, мабуть, либонь, очевидно, видно, напевне, зрештою, одне слово, вірніш, власне, отже, звичайно, між іншим, у всякому разі, до того ж, при цьому, при тому, причому, тільки, крім того, точніше, особливо, теж, надто, навіть, принаймні, хіба, чи, ну.

Семантика приєднуваних частин пов’язана із значенням кожного конкретного сполучника чи сполучного слова або його складовими. Перш за все залежна одиниця виражає додавання: думок, які не поєднані безпосередньо за змістом з основним висловленням: Хай латаний, з бурдюком через плече явиться він у панську столицю, але скривдити себе нікому не дасть! Та й не самі ж пани та полупанки там, є вже в нього в Асканії і справжні друзі (О. Гончар) ; повідомлень про предмети, дії, обставини, ознаки, деталі, які здатні розширити, доповнити основну частину: Дяк сам був убогіший за деяких старців. Ще й ледачий, і трохи п’яничка (Ю. Мушкетик) ; висловлень, пов’язаних з послідовним, поступовим розгортанням дій, логічним описом: Дітей погодувала і сама в рота вкинула, щоб за душу не тягло. Та й спати полягали навколо грубки (В. Дрозд).

Завдяки доданому компонентові в тексті відбувається: акцентуація, виділення якихось деталей: Блазнює чи справді носить дві душі в одній шкурі? Ще й живуть ці дві душі ладком, одна на будень, інша на свято (Ю. Мушкетик) ; конкретизація об’єкта, якого стосується додаткова інформація: Ніколи не думав, що стільки в нас крутіїв. Та ще крутіїв такої високої кваліфікації (О. Гончар) ; уточнення попередньої думки: Але ж товариським судом чомусь і після того є робота…Та й не лише товариським (О. Гончар) ; оцінка, висловлення ставлення до основного повідомлення, певний коментар: Любив, поки любив. Ще й як любив! (В. Дрозд).

Приєднані одиниці можуть не тільки пояснювати, але й указувати на: мотив: Цей трагічний хід створить мені популярність і серед начальства, і серед загалу. Адже нікому й у голову не прийде, що я раптом успадкував чотирикімнатний котедж (В. Дрозд) ; обґрунтування причини того, про що йшлося раніше: Думка про неї не давала спокою. Адже ж на те, щоб покарали тільки його, не міг сподіватись (Ю. Мушкетик).

Часто прикріплені компоненти відзначаються стверджувальною модальністю: Він уже з місяць серйозно не працював. Та й усе, що досі зроблене, маловартісне порівняно з його новим задумом (В. Дрозд). Вони можуть пояснювати основну думку, додаючи до неї щось нове: Це було трохи більше року тому, Лаврін тоді не розумів з Сіркової мови жодного слова. Себто не прийняв у серце (Ю. Мушкетик) ; або містити виправлення, відтворювати природну мовну ситуацію, пов’язану з вибором більш точного варіанту передачі необхідного змісту: І підемо в театр…Тобто не підемо, а ходитимемо (Ю. Мушкетик) ; або підсумовувати, виражати наслідок: В нього ж на все своя мірка, свій погляд, так само як і своє розуміння добра і зла, честі й безчестя… Тож нічого дивного, що нам, дорослим, так важко з ними (О. Гончар).

За допомогою вставних слів у ролі власне приєднувальних сполучних слів у текст вводяться додаткові міркування, повідомлення, часто лише асоціативно пов’язані з основним: Закуто все, тут панує диктатура льодів. Щоправда, не