Приєднувальні конструкції: функціонально-текстовий аспект

Друга частина зрідка може виражати пряму або непряму оцінку факта чи явища, іноді навіть не визначеного в основній частині, проте зрозумілого з контексту або ситуації: -Ми тоді, хай навіть більше інтуїтивно, але почували, що вона не для нього, – кидає Заболотний від керма, і ця давня історія чомусь починає нас хвилювати. – Хоча яку силу пристрасті носив у собі наш Олекса! (О. Гончар). Вона також акцентує увагу, підкреслює зміст повідомлюваного: Він би зостався. Як оті чотири молоді лейтенанти, що, обнявшись, стояли під стіною у штольні й востаннє, востаннє в житті співали “Інтернаціонал” (О. Гончар) ; виділяє, обмежує зміст основного компонента: Можуть до чогось додуматися. Хоча б до сорому, до того, ким були і ким стали (В. Дрозд).

Інші сполучники, вставні слова та частки надають залежній частині нового змісту, ускладнюють її функцію, нашаровують на основне значення додавання ще й такі, як сумнів, припущення, уточнення, конкретизація тощо: Болить? Чи, може, саме тому й варто братися, що болить? (О. Гончар).

Крім спільних з рештою засобів зв’язку текстоорганізуючих функцій, у цих приєднувальних конструкціях відбувається приєднання відповідей на попереднє питання: А знаєш, чому не милиться? Бо з петлюрівським воно душком (О. Гончар) ; прикріплення стійких порівнянь і цитат: Черевики не налазять, а чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як у воду впали (О. Гончар) ; Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стільки передумали, – чистий, голубий від неба… “Як льони цвітуть” (О. Гончар).

У четвертому підрозділі “Структурно-синтаксичні особливості приєднувальних конструкцій і їх функціональне навантаження” розглядаються специфічні риси побудов з приєднувальним зв’язком, які є спільними незалежно від матеріально виражених показників і безпосередньо пов’язані з функціональною характеристикою цих моделей. Так, доданий компонент може стосуватися як головного висловлення в цілому, так і окремих його частин або слів, на що часто вказують такі зовнішні прояви приєднувального зв’язку, як: 1) структурна неповнота залежної частини, коли вона виступає додатковим зауваженням до всього базового повідомлення й поширює його: Ніколи не бачив Наталчиної усмішки, не знає, яка на вроду, який у неї вираз очей, тільки плоть її знає, тіла пругкий вогонь, ласку рук…І ще солодкий смак сліз її, сліз каяття… (О. Гончар). При цьому спостерігається еліпсис тих лексичних одиниць, які є спільними для обох повідомлень у зв’язку з їх семантичною близькістю; 2) наявність повторів пояснюваної лексеми – того слова, яке викликає появу приєднуваних доповнень: Дрібний епізод! Але чи такий уже й дрібний? (О. Гончар). Прикріплений компонент пояснює, доповнює якусь конкретну частину базового, а спільна лексема є своєрідним доказом залежності приєднуваного компонента від основного й частково перебирає на себе інтегративну функцію.

Функція актуалізації, виділення змісту доданої частини пов’язується з такою синтаксичною особливістю приєднувальних конструкцій, як порушення звичайного розташування компонентів висловлення: Зрештою, він робив відкриття…Між іншим, геніальні… (О. Гончар). Коли змінюється послідовність засобів зв’язку (препозиція на постпозицію), то відбувається спочатку виклад нової інформації, яка, на думку мовця чи оповідача, є більш суттєвою, вагомою, а насамкінець розкривається її зв’язок з попередньою одиницею: Як вчувається, коли загриміло наяву!.. Та ще так свіжо, розлого, чудово!.. Якось пластично ніби!.. (О. Гончар).

Обсяг і характер думки, доданої до базової частини, можуть впливати на виникнення багатокомпонентних приєднувальних конструкцій, у яких виділяються певні варіанти зв’язку приєднуваного й основного елементів: послідовний і паралельний. Подібна залежність доданих, тобто спільне їх призначення або пояснення, або доповнення, або уточнення одного й того ж слова, та використання однакових засобів зумовлюють однорідну паралельність елементів: В розливі нашого життя є і його, Сергієве, світло. І Прісине. І Шамілеве. І Решетнякове… (О. Гончар). Коли прикріплені частини відзначаються наявністю різних показників приєднувального зв’язку й неоднаковим їх призначенням відносно головної, то з’являється неоднорідне паралельне приєднування: Клин не раз підбивав, а вона все відмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий був, навіть на солдатове добро пожаднивсь… (О. Гончар). У таких конструкціях доречно говорити про безпосередній, або контактний, спосіб поєднання головного й першого залежного та про опосередкований, чи дистантний, зв’язок базового й другого залежного компонентів.

Послідовне приєднування характеризується ланцюговим розташуванням частин конструкції – кожна наступна прикріплюється безпосередньо до попередньої: Недаром його просто з заводу – сюди під негласний нагляд…А втім, всі ми з вами – під негласний наглядом. І ти, Валерику… (О. Гончар).

Виразною умовою створення відношень додавання є позиційне відділення доданого повідомлення від головного низкою слів чи реченням: -Цікаво, якби дикий мак тут посіяти? – запитує Порфир. – Він би прийнявся? Або воронець? (О. Гончар).

Оскільки приєднувана частина є граматично й за змістом залежною, то її будова й сила зв’язку з попередньою має безпосередній вплив на її призначення. Додані частини, співвідносні за функціями, способом вираження й будовою з усіма, як головними, так і другорядними, членами речення, є неоднорідними за своїм складом і відповідають одному слову: – Родичі є, – ледве чутно прошепотіла вона після паузи. – І друзі… (О. Гончар) ; словосполученню: Я робив з них прокладки для книжок. І