Писемність в середньовічній Русі

Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах й дало могутній поштовх поширенню освіти на Русі. Вже 988 р. князь Володимир Святославич створює в Києві, вірогідно, спочатку при церкві Св. Василія, пізніше при Десятинній церкві, першу школу («нача поимати у нарочитые чади дети и даяти нача на ученье книжное») переважно для дітей правлячої верхівки. Школа поширювала та зміцнювала позиції християнства, одночасно переслідувалася й політична мета – створення вітчизняного кліру та освіченого державного чиновника. Такі школи засновувалися й при інших новозбудованих церквах і монастирях.

Продовжувачем справи Володимира став його син, Ярослав Мудрий. Літопис відзначав, що «Володимир землю разора и умягчи,... рекше крещением просветив; сий же Ярослав сын Володимир насея книжными словесы сердца верных людий, а мы пожинаем, ученье приемлюще книжьное». Ще будучи новгородським князем, Ярослав «собра от старост и поповых детей 300 учити книгам». Соціальний прошарок учнів вже значно розширився. Так само треба думати було по всій Русі. А просвітницька діяльність у Києві набула ще більшої широти.

Крім Києва та Новгорода, школи для навчання дітей були засновані і в інших містах Київської Русі. Феодосій Печерський навчався у Курську. Про поширення навчання грамоті свідчать деякі написи на стінах Софійського собору, серед яких вже згадувана абетка та напис одного з учнів, що вчився у софійських дяків: «Піщан писав до дяка ходивши виучеником».

Крім набуття звичайної грамотності, літописи розповідають про «ученіє книжноє», під яким, вірогідно, мався на увазі спеціальний курс необхідних середньовічних наук: богослов'я, граматики, риторики, співів та деяких відомостей з історії. Створення шкіл і розповсюдження писемності були пов'язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для широкого впровадження нового християнського культу, але й для функціонування державного управління, міжнародних зв'язків, торгівлі. За підрахунками вчених, Софійська бібліотека мала налічувати понад 950 томів. Можливо, це орієнтовна цифра, але вона відбиває велику кількість рукописів, якими користувалися софійські книжники. Для країн середньовічної Західної Європи це значна цифра. Так, Гуго фон Тримберг, який в Німеччині славився своїми книжковими скарбами, наприкінці ХІІІ ст. мав близько 200 книг. А знаменита книгозбірня Крайландського абатства в Англії налічувала 300 томів.

Найбільш поширений був службовий тип Біблійних книг, тобто книги, які були залучені до церковного богослужіння й були необхідні для повсякденного вжитку в кожному храмі. Перші переклади Кирила та Мефодія охопили саме цей тип Біблійних книг, саме до нього відносяться найдавніші слов'янські списки. В них біблійні тексти розміщуються у вигляді різних уривків (від декількох віршів до декількох десятків віршів) в тому самому порядку, як вони читаються в храмі під час богослужіння. До них відносяться службові Псалтирі, Євангеліє-апракос та Апостол-апракос (тобто службові, тижневі), Паремійники (уривки [паремії] з книг Старого завіту).

Софійські книжники стали осередком тогочасної науки на Русі. Книги, які вийшли з цього скрипторію, послужились подальшому розповсюдженню писемності на Русі, стали основою нових бібліотек в інших центрах. Монастирський статут вимагав створення в монастирях бібліотек. Для зберігання призначали спеціального ченця. Виникла бібліотека Печерського монастиря, який з кінця XI ст. перетворився на найбільший в країні культурно-ідеологічний центр. Вона збагачувалась за рахунок пожертвувань знатних осіб, таких як Великий князь Святослав Ярославич, Чернігівський князь Святослав Давидович тощо. У Печерському монастирі знаходились також художня і книгописна майстерні. Нестор у «Житії Феодосія» згадує про Никона Великого, що «писав книги», про вмілого книжкового майстра Іларіона, який переписував книги вдень і вночі. Тут творив автор канонів Григорій. В монастирі створено літописні ізводи кінця ХІ – початку ХІІ ст. За монастирським статутом, ченці у вільний час мали збиратися у келії, де зберігалися книги, брали та читали їх до вечора. А після ударів у дзвін – усі мали приходити й повертати взяті книги згідно запису. Ті, хто забарилися повернути вчасно, підлягали покаранню – епітимії.

Велика бібліотека мала діяти у Видубицькому монастирі, заснованому 1070 р. князем Всеволодом Ярославичем. Поруч знаходився і його княжий «Красний двір». Сам князь був високоосвіченою людиною («дома сидя, вивчив п'ять мов, в тому бо честь має від іних земель»), одружений на візантійській принцесі з роду Мономахів. В монастирі велася робота по редагуванню «Повісті минулих літ», яку здійснив ігумен Сильвестр 1116 р. А пізніше, інший ігумен – Мойсей склав Київський літопис, що увійшов до Іпатіївського зводу. Важко уявити таку роботу без наявності численних необхідних книг.

Книга коштувала дорого не тільки як духовний скарб, а й як матеріальна цінність. Адже пергамент (харатья) – спеціально вироблена тонка теляча шкіра – був досить дорогий. Наприклад, щоб виготовити 294 аркуші пергаменту для знаменитого «Остромирового євангелія», яке створив диякон Григорій у 1056-1057 рр. (найдавніша з відомих нам давньоруських книг), використали шкури з цілої череди телят – понад шістдесят голів. Праця переписувача була важкою, вимагала вміння, пильної уваги та зосередженості, щоб уникнути помилок. Недарма рукописні книги часто закінчувалися такими приписками: « Як радіє заяць, вибравшись з тенет, а птах із клітки, риба із сіті, а боржник од лихваря, а холоп від господаря, так само радіє переписувач, закінчивши книгу, дописавши останню сторінку».

Великої ваги надавали