Революція 1848-1849 рр. в Італії

Демократи, які спиралися на міських жителів і дрібну буржуазію не змогли очолити революцію і повести за собою народ. До того ж демократи- вийшли на перший план коли події в Європі уже були на користь контрреволюції. Зазнала поразки і стратегія поміркованих лібералів, які виступали за досягнення політичної єдності у формі союзу монархів. Така угода була не можливою: більшість італійських володарів, в тому числі і папа, вели себе як противники об'єднання Італії, боячись втратити свою владу. Революція виявила повну ілюзорність того, що папа очолить рух за об’єднання Італії [28, с. 452].

Сардинське королівство (П'ємонт) вперше активно долучилося до боротьби за незалежність. Однак правляча Савойська династія, яка боялася народного і республіканського руху, діяла вкрай нерішуче і втратила реальну можливість повного вигнання австрійців. Разом з тим, Сардинська і королівство було єдиною державою Італії, де збереглися створені революцією конституційні порядки. Революція 1848-1849 рр. сколихнула абсолютистські режими і тимчасово захитала австрійське панування в Італії [31].

Революція була придушена за допомогою австрійської та французької інтервенції. Трагедія італійської революції полягала в тому, що вона досягла кульмінації тоді, коли європейська революція перебувала вже в наступній стадії розвитку. Революційні уряди Риму і Тоскани були сформовані уже після перемоги липневої контрреволюції у Франції. Замість перемоги від європейської революції італійський національно-визвольний рух отримав розгром європейської контрреволюції [24, с. 394].

Однак перемога контрреволюції в Італії обумовлена не тільки зовнішніми, але і внутрішніми причинами. Італійська буржуазія, яка очолювала революцію, не здатна була довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, а кожна група переслідувала свої цілі. Робітничий клас не мав власної партії і не відігравав самостійну роль [12, с. 209].

Поразка революції в Італії призвела до перегрупування сил у республікансько-демократичному таборі. Частина радикально налаштованих учасників революційних подій (Пізакале, Д. Мантанеллі, Д. Феррарі та ін.) доводили, що національний рух в Італії має супроводжуватися соціальною перебудовою суспільства та перетвореннями аграрного сектору. Проблему незаможного селянства вони пропонували вирішувати за рахунок великих землевласників, володіння яких мали бути конфісковані та передані селянам. Такі перетворення, на думку радикалів, спонукали б селянство брати активнішу участь у революційних процесах та надали б їм незворотного характеру. Але більшість поміркованих демократів відкидала такий шлях з огляду на непередбачуваність його кінцевих результатів [7, 351].

Таким чином, Революція 1848-1849 рр. в Італії не виконала свої основні завдання: вона не принесла національного об'єднання і не звільнила країну від іноземного гніту. Через поразку революції національне об'єднання відсунулося ще на декілька років.

 

 

Революція – особливий вид історичного руху. В порівняно вузький хронологічних рамках хід подій прискорюється і тягне за собою ті сили, які ще вчора дрімали. Зміни, пов'язані з революцією торкнулись буквально всіх сторін життя країни в цілому і кожної людини зокрема» Небачені розрухи, величезні матеріальні, духовні і людські втрати. І в той же час сплеск романтизму, спроба нашвидкуруч реалізувати одвічну мрію про рівність і свободу.

У 1848 р. значну частину Європу охопили революційні рухи, які ввійшли в історію під назвою весна народів. Ніколи ще Європа не бачила такого розмаху народних виступів, подібного піднесення національно-визвольної боротьби поневолених народів. Повстанці керувалися республіканськими ідеями, а також економічними гаслами. Проте в різних країнах боротьба та перебіг подій були не однаковими.

Не оминали ці події і Італію, де національно-визвольний рух тривав три чверті сторіччя, перш ніж 1871 р. досягнув своєї мети. В 20-30-х рр. XIX ст. помітну роль в піднесенні патріотичного руху відіграли карбонарські організації, які виступали за відновлення конституційних порядків. Революційні рухи в 1831 р. розпочались під безпосереднім впливом Липневої революції у Франції. Цього ж року виникає організація «Молода Італія», ідеологом якої став Джузеппе Мадзіні. Членом організації був і прославлений герой італійського народу Джузеппе Гарібальді. Стосовно помірковано-ліберальної течії, то в 40-х рр. виразниками їх інтересів були д'Азеліо, В. Джоберті, Д. Дуррандо. В кінці 1847 р. в Турині за участі графа Б. Кавура стала виходити газета «Рисорджименто». Апогеєм боротьби став вступ на престол папи Пія IX, який розпочав боротьбу за реформи.

Складним було і соціально-економічне становище Італії. Майже 4/5 населення були пов'язані з сільським господарством. Більшість селян змушені були на кабальних умовах орендувати землю: у поміщиків. Важким було і становище робітників. Розвиток промисловості гальмувався митними бар'єрами встановленими між окремими італійськими державами і відсутністю спільного італійського ринку.

На становище країни негативно впливала політична роздробленість, а також залежність від Габсбургів і Бурбонів. Церква і духовенство також хотіли відновити втрачений духовний контроль над суспільством. Всі ці чинники вилились в революцію.

Перші революційні виступи почалися в Італії 12 січня 1848 р. на о. Сицилія, в м. Палермо. На кінець березня повстання охопили майже весь Апеннінський півострів. Під тиском монархи змушені були піти на поступки. З Мілана були вигнані австрійські війська. Однак тактика верховного головнокомандуючого італійськими військами Карла Альберта і його оточення послабили табір революції, що дало можливість підняти голову контрреволюції. 29 квітня папа виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоццою Карл Альберт