Розвиток ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)

Результати дисертаційного дослідження впроваджено у практику роботи Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії (довідка № 345 від 21. 12. 2006 р.), Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Т. Шевченка (довідка № 03/443 від 11. 12. 2006 р.), Мукачівського гуманітарно-педагогічного інституту (довідка № 359 від 01. 12. 2006 р.), Педагогічного коледжу Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича (довідка № 21 від 04. 12. 2006 р.).

Вірогідність наукових результатів і висновків дослідження забезпечена методологічним обґрунтуванням його вихідних положень та використанням комплексу взаємопов’язаних методів дослідження, адекватних його предмету, меті і завданням; репрезентативністю і широтою використаних джерел.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на міжнародних науково-практичних конференціях: “Проблеми початкової ланки освіти в контексті розвитку світових педагогічних тенденцій” (м. Івано-Франківськ, 2003), “Освіта і наука: пошуки нових парадигм” (м. Хмельницький, 2004), “Стратегії та методи навчання мовам для спеціальних цілей” (м. Київ, 2005), “Шляхи підвищення ефективності навчання іноземної мови у вищому навчальному закладі” (м. Хмельницький, 2005), на всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Становлення особистості вчителя в умовах інформатизації суспільства: досвід і провідні тенденції” (м. Хмельницький, 2006), “85 років освітнього шляху. Сторінки історії Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії” (м. Хмельницький, 2006), “Педагогіка і психологія в контексті гуманізації освіти” (м. Хмельницький, 2007). 

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 10 наукових публікаціях, з них 5 одноосібних статей у науково-фахових виданнях, затверджених ВАК України і 5 статей – у збірниках науково-практичних конференцій. 

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та 6 додатків на 42 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 262 сторінки, основний зміст викладено на 185 сторінках. Список використаних джерел налічує 408 позицій, з них 388 науково-літературних джерел та 20 архівних справ. 

 

 

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, основні методологічні засади, розкрито наукове та практичне значення роботи, окреслено джерельну базу, визначено методи дослідження, подано інформацію про апробацію результатів, публікації та структуру дослідження.

У першому розділі – “Історико-теоретичні засади дослідження проблеми самоосвіти школярів” – представлено результати історико-педагогічного аналізу проблеми розвитку ідей самоосвіти, визначено основні етапи її еволюції у вітчизняній педагогічній теорії та практиці в період до ХІХ ст.

З’ясовано, що складність вивчення проблеми зумовлена відсутністю у науковій літературі єдиного підходу до тлумачення поняття “самоосвіта”. За допомогою контент-аналізу виокремлено основні категорійні ознаки самоосвіти, які можна представити у вигляді:

1) педагогічно організованого процесу соціалізації, пов’язаного з практичною діяльністю людини у природі та суспільстві, обумовленого внутрішніми особистісними мотивами пізнання (В. Бондаренко, Н. Бухлова, Б. Райський, М. Скаткін); 

2) діяльності, під час якої особистість самостійно визначає цілі та задовольняє власні пізнавальні потреби, вдосконалює свої здібності, якості та властивості (А. Громцева, І. Колбаско, Н. Кузьміна, Л. Рибалка, Н. Сидорчук, В. Синельников, М. Солдатенко); 

3) компоненту системи освіти, який в окремі історичні періоди був не просто додатком до основної освіти, але й мав пріоритетне значення у вирішенні важливих освітніх завдань (Н. Зеленкова, Б. Райський, В. Слободчиков, М. Скаткін). 

З’ясування теоретико-методологічних засад дослідження дозволило уточнити сутність поняття “самоосвіта”, що визначається: виокремленням системи мотивів самоосвітньої діяльності школярів (природовідповідні мотиви самоствердження та самовизначення) (Н. Голованова); визначенням основних видів та рівнів розвитку самоосвіти (А. Громцева, Г. Казанська); тлумаченням самоосвіти як процесу подолання життєвих труднощів у контексті посилення соціальної мотивації самоосвіти, активізації вольових зусиль школярів, формування культури інтелектуальної праці (О. Пєхота).

У дослідженні виявлено та обґрунтовано напрями організації самоосвітньої роботи школярів, що визначаються потребою у реалізації власних особистісних компонентів діяльності (А. Баранников, Н. Кузьміна, Б. Райський).

Доведено, що у своєму історичному розвитку самоосвіта пройшла шлях від висування окремих ідей до розробки науково обґрунтованих фундаментальних досліджень теорії і практики самоосвітньої діяльності шкільної молоді, спрямованість і проблематика яких у кожний з історичних періодів визначалися конкретними обставинами та узгоджувалися з практичними завданнями, які стояли перед педагогами і організаторами цього процесу. Використовуючи основні положення інституційної моделі освіти, обґрунтовано головні рівні самоосвіти:

1) інституційний, за яким самоосвіта є організованим і формалізованим процесом у системі діяльності соціальних інституцій, що забезпечують відповідність самоосвітнього розвитку соціокультурному замовленню суспільства;

2) позаінституційний, на якому самоосвітні процеси відбуваються поза соціальними інститутами держави в той чи інший історичний період;

3) оказіональний, який передбачає безсистемне, спорадичне засвоєння знань під впливом випадкових інформаційних потоків, які частково чи повністю сприймаються учнем.

У результаті проведеного дослідження виявлено, що розвиток самоосвіти як освітнього феномена визначається діяльністю педагогів, які втілюють ідею самоосвіти на емпіричному (вчителі недільних шкіл, представники інтелігенції, просвітники) та теоретичному рівні (педагоги-теоретики – творці педагогічних теорій).

Установлено, що в основу теоретичних і практичних доробок українських прогресивних учених покладено ідеї зарубіжної класичної педагогіки. Історичний аналіз ідеї саморозвитку особистості в загальноєвропейській та вітчизняній педагогіці засвідчив про її глибоке історичне коріння. Біля її витоків стояли такі мислителі, як Платон, Сократ. Заслуга педагогічного обґрунтування та розвитку важливих положень теорії самовдосконалення належить А. Дістервегу, Я. Коменському, Дж. Локку, Ж.-Ж. Руссо. 

Визначено такі особливості формування ідей про самоосвіту