Розвиток ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)

– поширенні знань та підвищенні освітньо-культурного рівня населення; 

– розумовому вихованні та розвитку дітей і дорослих (формування навичок самоосвіти, самовиховання і саморозвитку з метою подальшої самореалізації особистості); 

– моральному вихованні та розвитку учнів. 

Виявлено, що дійовим засобом освіти учнівської молоді та задоволення її культурних потреб стали у кінці 80-х рр. ХІХ ст. народні читання (позаінституційна форма самоосвітньої діяльності), що спочатку не підтримувалися і не фінансувалися урядом, який, проте, здійснював суворий нагляд за тематикою лекцій і добором лекторів. Окрім організаційних моментів народних читань значний практичний інтерес для сучасної педагогіки становить їх методика і, зокрема, ті прийоми, за допомогою яких їхні засновники забезпечували залучення дітей шкільного віку до культурно-освітнього життя. Згодом почали з’являтися видавництва, метою діяльності яких було розповсюдження в народі кращих творів видатних письменників та поширення мережі народних бібліотек. Основу самоосвітньої діяльності того часу складала самостійна робота з книгою, а тому доступність літератури була найважливішою умовою задоволення духовних потреб населення. До середини 80-х років бібліотечна справа в країні знаходилася на дуже низькому рівні, літературою в обсязі навчальних програм не були забезпечені початкові школи і навіть повітові училища. 

Доведено, що педагогічна громадськість поряд із земствами брала активну участь у створенні бібліотек і поширенні знань. Включення елементів системності у самоосвітнє читання народу було пов’язане, головним чином, з розгортанням і вдосконаленням роботи просвітницьких товариств (Товариство грамотності, Товариство сприяння початковій освіті, Товариство поширення початкової, середньої і вищої освіти та ін.). Протягом ХІХ ст. відсутність національної школи та необхідність одержання дозволу на її існування були однією з головних соціально-педагогічних проблем, вирішення якої передбачало: впровадження загального початкового навчання; неперервність освіти та її доступність для всіх верств населення; введення рідної мови в навчальних закладах України як мови викладання, впровадження українознавчих предметів; підготовку вчителів, створення та видання підручників українською мовою; відкриття нових національних навчальних закладів; побудову навчально-виховної системи на національній демократичній основі з використанням кращих здобутків світової педагогіки. Саме ці питання й намагалися розв’язувати діячі просвітницьких товариств в умовах реакційної політики царату.

Наприкінці ХІХ ст. активізувався молодіжний рух за покращення гімназичної освіти. Головною і найбільш поширеною формою позашкільної діяльності гімназистів були гуртки саморозвитку та самоосвіти, які виникали на базі шкільних бібліотек і об’єднували учнів за інтересами.

У дослідженні доведено, що у періодичній пресі 80-90-х рр. ХІХ ст. (“Учитель”, “Киевская старина”, “Народное образование” та ін.) багато уваги приділялося проблемам освіти та виховання тогочасної школи. У проаналізованих педагогічних часописах широко репрезентовано комплекс практичних засобів і методів, які доцільно використовувати для здійснення морального, розумового, естетичного виховання дітей у сім’ї, щоб стимулювати їх прагнення до знань та самоосвітньої діяльності. Батьківській аудиторії були запропоновані відомості теоретико-практичного характеру про ігри, казки, книжки, народні пісні, працю, заохочення, змагання, наслідування, приклад та ін.

Результати дослідження свідчать, що прогресивні письменники, вчені, педагоги, громадські діячі визначали важливу роль читання як головного засобу самоосвітньої діяльності (Х. Алчевська, Б. Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, І. Франко та ін.). 

У процесі наукового пошуку доведено, що єдиним доступним для широких верств населення загальноосвітнім і виховним закладом у досліджуваний період була початкова школа. Але навчальні програми для церковнопарафіяльних та міністерських шкіл, які були поширені в Україні, не передбачали таких видів діяльності, що стимулювали б пізнавальну активність і творчу ініціативу учня. Б. Грінченко, М. Демков, С. Миропольський, С. Русова та ін. у своїх працях стверджували, що навчання молодших школярів має ґрунтуватися на принципах систематичності й послідовності, доступності, наочності, зв’язку навчання з життям, активності й самостійності.

Вивчення джерельної бази засвідчило, що з часом видатні українські педагоги та письменники почали укладати підручники українською мовою, зміст яких був спрямований на формування пізнавальної активності дітей, самостійності їхнього мислення, і, таким чином, сприяння розумовому розвитку учнів. 

На початку ХХ ст. спостерігається інтенсивне зростання мережі земських шкіл, що супроводжувалося і комплектуванням бібліотек. Порівняно з 90-ми рр. ХІХ ст. діяльність просвітницьких товариств (“Просвіта”, Українське товариство сприяння науці, літературі, мистецтву та ін.) у 1905-1912 рр. стає більш плідною. До 1917 р. навчання українською мовою було заборонено царським урядом. В умовах піднесення національно-визвольного руху в 1905-1907 рр. у Наддніпрянській Україні стала можливою поява видань українською мовою, що розраховувалися на українського читача, відображали інтереси і практично захищали культурно-освітні потреби українського народу (“Дзвін”, “Світло”, “Молода Україна” та ін.), але були заборонені царським указом про скасування української преси у 1914 р.

Здобуття Україною національної незалежності після лютого 1917 р. супроводжувалося значним піднесенням демократичної педагогічної думки. Повсюди почали відкриватися українські школи. Силами видатних педагогів та громадських діячів УНР (М. Грушевського, І. Огієнка, С. Русової, Я. Чепіги та ін.) створювалися нові підручники та методичні посібники, які розвивали у школярів пізнавальну активність і самостійність, формували у них прагнення до знань та самоосвіти. За короткий час, незважаючи на труднощі, в УНР було проведено реформу освіти і створено національну загальноосвітню школу.

Історико-педагогічний аналіз спадщини видатних вітчизняних учених, педагогів, письменників і громадських діячів дав можливість зробити узагальнюючі висновки про сутність їхніх самоосвітніх поглядів:

1) навчання і просвітницька робота