Розвиток ідей про самоосвіту школярів в історії вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)

1) використання принципу природовідповідності впливає на визначення змісту та форм самоосвіти; 

2) основним засобом саморозвитку є книги як джерело інформації, чому сприяє розробка педагогами методики роботи з книгою.

Узагальнення класичних зарубіжних педагогічних теорій у контексті досліджуваної проблеми дало змогу виділити відмінні та спільні риси в ідеях зарубіжних педагогів щодо методів, які активно сприяють залученню до самовдосконалення і формують інтерес до пізнання:

– наголошення на значенні аналітичного читання (Я. Коменський) та заперечення необхідності його на користь колективного читання з подальшим обговоренням (А. Дістервег);

– перебільшення значення дидактичної гри у процесі навчання (Дж. Локк) та розробка рекомендацій до самостійного читання (як спільна риса). 

Доведено, що у вітчизняній історії педагогіки перші рекомендації щодо організації самонавчання зустрічаються ще в рукописних пам’ятках ХІ ст. (“Ізборник Святослава”, “Повчання дітям Володимира Мономаха”). Подальший розвиток ідеї самовдосконалення набули у діяльності братських шкіл у ХVІ-ХVІІ ст. (насамперед, викладання рідною мовою, чому сприяв розвиток книгодрукування). Великого значення для свідомого засвоєння знань видатні педагоги, письменники, громадські діячі ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. (О. Духнович, П. Куліш, Г. Сковорода, Т. Шевченко та ін.) надавали пізнавальній активності й самостійності учнів. К. Ушинський обґрунтував метод пояснювального читання як підготовчого етапу до самоосвіти. Його послідовники (М. Бунаков, В. Вахтеров, М. Корф та ін.) розробили ряд практичних рекомендацій щодо підготовки учнів до самоосвіти. Особливого значення у процесі самоосвіти набуло запровадження практичних заходів щодо керівництва самостійним читанням учнів, створення читацьких рад у шкільних бібліотеках (П. Каптерєв); розроблення класифікації читачів за психологічними типами, визначення типології книги за принципами бібліопсихології (М. Рубакін).

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що розвиток ідеї самоосвіти у школярів зумовлювався суспільними чинниками (боротьбою за українську національну школу, за навчання рідною мовою), що, в свою чергу, призвело до формування національно орієнтованого компоненту освіти й самоосвіти. Було створено перші шкільні підручники українською мовою (“Граматка” П. Куліша, “Букварь южнорусский” Т. Шевченка, “Книжиця читальна для початківців” О. Духновича), розроблено методичні поради до них. 

На основі здійсненого у дослідженні аналізу історичного розвитку ідей про самоосвіту від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. виділено такі головні етапи цього процесу:

1) етап фрагментарних наукових знань про самоосвіту (ІХ-ХV ст.);

2) етап створення перших наукових теорій щодо самоосвіти (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.);

3) етап самоосвітніх концепцій (друга половина ХVІІІ – кінець ХІХ ст.). 

У другому розділі – “Основні тенденції розвитку самоосвіти учнів в історії вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)” – в контексті розкриття основних тенденцій розвитку ідеї самоосвіти школярів в історії вітчизняної педагогіки кінця ХІХ – на початку ХХ ст. досліджено внесок вітчизняних педагогів у розвиток теорії і практики самоосвіти.

У дослідженні доведено, що визначений період був одним із продуктивних для розвитку теорії та практики вітчизняної самоосвіти. Викликана суспільно-педагогічним рухом, вона здійснювалася у контексті загальної гуманістичної парадигми, в тісному зв’язку з процесами формування громадянського суспільства, відображала особливості освітньої ситуації, яка складалася в Україні. Для більш повного і чіткого окреслення основних тенденцій розвитку самоосвіти учнів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст. хронологічні межі дослідження поділено на три періоди:

1) 60-70-ті роки ХІХ ст. – період зародження самоосвіти як суспільного явища; 

2) 80-90-ті роки ХІХ ст. – період розвитку окремих компонентів самоосвіти;

3) початок ХХ ст. – період становлення самоосвіти як національного явища. 

Виявлено, що у країні, яка звільнилася від кріпацької залежності і де переважна більшість населення була неписьменною, реальні можливості отримання повноцінної освіти були обмеженими. Тому самоосвіта стала майже єдиним засобом задоволення пізнавальних потреб дітей шкільного віку. Це визначало пріоритети в діяльності організаторів перших просвітницьких товариств, які виникли під впливом громадсько-політичного руху в другій половині ХІХ століття.

Діяльність просвітницьких і самоосвітніх товариств на початку післяреформеного періоду в дослідженні окреслено як переважно декларативну, яка не мала значного впливу на формування освітніх і культурних потреб населення. Видатні педагоги і громадські діячі того часу пов’язували самоосвітню діяльність з вивченням української мови та культури, створювали для висвітлення проблем освіти і самоосвіти громадські та педагогічні часописи (“Основа”, “Черниговский листок”, “Киевский телеграф” та ін.). Так, “Основа” (1861-1862) стала першим вітчизняним друкованим органом освітнього спрямування.

У ході дослідження виявлено, що основними ознаками розвитку ідей про самоосвіту у 60-70-х рр. ХІХ ст. є їх стихійність та невпорядкованість, що спричинило безсистемність процесу самоосвіти. Головними особливостями самоосвітньої діяльності в цей час були: визначення читання як основного джерела розвитку у школярів пізнавальної активності й самостійності; відкриття бібліотек при земських школах; утворення перших просвітницьких товариств, які намагалися організувати публічні лекції, народні читання, підтримувати видавництво книжок, збирати кошти на відкриття початкових шкіл у селах, займатися забезпеченням народних шкіл учителями тощо; вузьке тлумачення самоосвіти як виключно читання. Вказані особливості підтвердили оказіональний та позаінституційний (народні читання) рівень самоосвітньої діяльності у 60-70-х рр. ХІХ ст.

Встановлено, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. більшість сільських дітей могла здобути початкову освіту в однокласних земських школах, які утримувалися за рахунок земств. У 80-90-ті рр. ХІХ ст. почали з’являтися недільні