Розвиток мовленнєвотворчої діяльності в дошкільному віці

Одним з ключових складників мовленнєвотворчої діяльності дошкільників є уява, адже здібність створювати різноманітні художні образи розширює, розвиває творчий потенціал дитини, формує естетичне ставлення до довкілля (Батищева Н. П., Веракса М. Є., Виготський Л. С, Вовчик-Блакитна М. В., Дяченко О. М., Запорожець О. В., Костюк Г. С., Поддьяков М. М., Рібо Т., Рубінштейн С. Л. та ін.).

Рівень мовленнєвотворчої діяльності дитини залежить значною мірою й від якості художньо-естетичного сприймання. Водночас і сприймання поглиблюється внаслідок активної пошукової творчої діяльності, самостійних літературних спроб дошкільника (Гурович Л. М., Запорожець О. В., Карпинська Н. С., Стрелкова Л. П., Ушакова О. С. та ін.).

Мовленнєвотворча діяльність у своєму вищому прояві – словесній творчості виявляється складовою художньо-мовленнєвої діяльності з-поміж інших: сприймання, відтворення і виконавської діяльності, театралізації. Мовлення бере участь у всіх етапах творчого процесу: у створенні задуму, пошуку способів його реалізації, у спрямуванні, уточненні, стимулюванні творення, на контрольному етапі оцінки, співвіднесення здобутого результату із задумом. Відтак ми розглядаємо мовленнєвотворчу діяльність як стрижень різних видів художньо-мовленнєвої діяльності.

Для вітчизняної лінгводидактики традиційним є обмеження змісту художньо-мовленнєвої діяльності рамками літературного мистецтва. З одного боку, це вбачається нам виправданим, оскільки розкривається суть самого терміна – діяльність, що пов’язана зі сприйманням, естетичним аналізом, відтворенням і власною творчістю під впливом і на основі художнього мовлення. З іншого боку, сучасна тенденція інтегративного використання різних видів художньої діяльності у процесі виховання дошкільників, на нашу думку, вимагає перегляду змісту поняття “художньо-мовленнєва діяльність”, яке має читатися ширше, поза межами тільки літературного мистецтва, але за його пріоритетної ролі, як художня діяльність, що опосередковується мовленням. Погоджуючись де в чому із традиційним підходом, ми прагнемо розширити розуміння сутності художньо-мовленнєвої діяльності за рахунок виводу її за межі тільки літературного мистецтва і визначаємо її як діяльність, змістом якої є сприймання творів мистецтва, їх елементарний аналіз та відтворення у власній мовленнєвій творчості здобутих художніх вражень, уявлень та образів. У кожному з визначених нами видів художньо-мовленнєвої діяльності – образотворчо-мовленнєвій, музично-мовленнєвій, театрально-мовленнєвій, літературно-мовленнєвій – мовленнєвотворча діяльність виступає у відповідних різноманітних формах, за рахунок чого відбувається їх взаємодія і взаємозбагачення.

Отже, мовленнєвотворча діяльність – вагома підстава для поєднання різних видів дитячої художньої діяльності у межах поняття “художньо-мовленнєва діяльність”.

У четвертому розділі “Стан розвитку мовленнєвотворчої діяльності дітей у практиці дошкільних закладів освіти” подано результати експериментального дослідження, що проводилося з 1986 до 2001 року включно, охоплювало кілька етапів науково-педагогічного пошуку і було спрямоване на вивчення стрижньових питань розвитку мовленнєвотворчої діяльності дошкільників.

На основі аналізу наукових підходів до визначення критеріїв оцінки продуктів словесної творчості дошкільнят було виділено критерії оцінки та показники рівня розвитку мовленнєвотворчої діяльності, з-поміж них: літературознавчу обізнаність, яка виявлялася у таких показниках, як знання літературних та фольклорних творів; наявність елементарних знань про жанри, композиційні і жанрові особливості та засоби художньої виразності; вміння переносити ці знання в самостійну мовленнєвотворчу діяльність, а також у сприйманні літературних творів в єдності змісту та художньої форми; мовленнєву компетентність, про що свідчило володіння різними типами висловлювання: в описі – вмінням послідовно передавати ознаки об’єкта за допомогою найточніших для конкретної ситуації слів, логічна поєднаність речень; в оповіді – це повнота опису подій, їх наступність відповідно до логіки розгортання; в міркуванні – доказовість, обґрунтованість, переконливість доводів, а також змістовність, контекстність, образність мовлення, доречність використання мовних засобів відповідно до ситуації; креативність, показниками якої були свобода комбінування уявлень, оригінальність задуму, вибору сюжетної лінії висловлювання, мовних засобів втілення образу; здатність створити власний сюжет, готовність до багатоваріантного розв’язання творчого завдання; індивідуальність вираження, тобто характерна і неповторна для кожної дитини сукупність методів використання специфічних засобів мови мистецтва для відбиття свого ставлення до дійсності; чутливість до незвичайного та вибірковість виділення в навколишньому обєктів чи окремих їх сторін для наступного втілення за допомогою образних засобів, загальна творча спрямованість особистості; образність, що виявлялася в багатстві (розмаїтті), точності, доречності використаних засобів створення художнього та мовного образу, вживання інтонаційних засобів образної виразності; ставлення дитини до мовленнєвотворчої діяльності, про що свідчив інтерес до неї, бажання фантазувати, складати різні зв’язні висловлювання, ініціативність, самостійність, творча активність. Це дозволило встановити три основні рівні розвитку мовленнєвотворчої діяльності: репродуктивний (низький), на якому лише відтворюються норми мовленнєвої культури за незначної частки творчих дій; нормативно-адаптивний (середній), пов’язаний з усвідомленням літературно-мовних норм, яких прагне дотримуватися дитина, виявляючи більшу міру самостійності та творчості; творчий (високий) – найвищий щабель мовленнєвотворчої діяльності.

Усвідомлення особливої ваги літературознавчої обізнаності в оволодінні мовленнєвотворчою діяльністю сприяло визначенню трьох рівнів розвитку літературознавчої обізнаності – високого, середнього (достатнього) та низького (недостатнього) на основі таких показників: знання літературних та фольклорних творів; наявність елементарних знань про жанри, композиційні та жанрові особливості, про засоби художньої виразності; вміння переносити ці знання в самостійну мовленнєвотворчу діяльність для найповнішого, найточнішого відбиття власних думок; а також у сприйманні літературних творів в єдності їх змісту та художньої