Розвиток навичок самостійної роботи студентів з дисципліни «Теорія та методика класичного танцю»

У навчальному процесі пізнавальна діяльність студента – це навчання, складний процес переходу від незнання до знання, від систематизованого пізнання предметного світу до оволодіння науковими знаннями.

Однак, загальні поняття «самостійність» та «пізнання» не зовсім розкривають специфіку поняття «вміння самостійної пізнавальної діяльності студентів». Для його уточнення розглянемо суть проблеми «пізнавальної самостійності».

І. Лернер визначає пізнавальну самостійність як здатність особистості до самостійної організації навчально-пізнавальної діяльності і здійснення її для вирішення нових проблем [49, с. 15].

О. Савченко зауважує, що: «У більшості досліджень, проведених останнім часом, пізнавальна самостійність учня визначається як сформованість прагнення й уміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку» [80, с. 12]. Вона [80, с. 252] трактує пізнавальну самостійність як якість особистості, яка розкриває взаємозв’язок із різними аспектами навчального процесу. На її думку, у навчанні ця якість проявляється різнопланово. У процесі формування всебічно розвиненої особистості – це мета навчання, у процесі засвоєння знань, вмінь і навичок – засіб підвищення усвідомленості, дієвості засвоюваного матеріалу. Тому О. Савченко вважає, що загальна готовність до пошукової діяльності в рамках навчального процесу – це інтегративний стан особистості, який включає такі окремі підструктури, як мотиваційну, змістову та організаційно-процесуальну, що функціонують як цілісна складна система.

Отже, на думку О. Савченко, пізнавальна самостійність особистості виявляється в потребі й умінні самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, задачу і знайти підхід до їх розв’язання [80, с. 14].

М. Данилов визначаючи пізнавальну самостійність як якість особистості, вказує на такі її ознаки:

1) прагнення і вміння самостійно мислити;

2)здатність орієнтуватися в новій ситуації, знайти свій спосіб

вирішення нового завдання;

3) бажання не тільки зрозуміти знання, що засвоюються, але і способи їх досягнення;

4) критичний підхід до інших думок;

5) незалежність власних суджень [24, с. 18].

На оволодінні вміннями пізнавальної самостійності в навчальній діяльності наголошують П. Гальперін, В. Давидов, Н. Менчинська і Н. Тализіна, розкриваючи змістовні аспекти пізнавальної активності особистості.

Отже, пізнавальна самостійність ґрунтується на інтелектуальних здібностях особистості, на її вміннях, що дозволяють самостійно навчатися й здобувати нові знання. Показниками наявності пізнавальної самостійності є:

1) вміння студента самостійно здобувати нові знання з різних джерел інформації та удосконалювати свої вміння і навички;

2) вміння використовувати набуті знання, вміння і навички для подальшої самоосвіти;

3) вміння застосовувати їх в практичній діяльності для вирішення будь-яких життєвих ситуацій.

Ці якості студента обумовлюються наявністю у нього високого рівня пізнавальної потреби і інтересу до знань, наявністю мотивів навчання.

 

 

В аспекті підготовки вчителя хореографії, який має оволодіти необхідними навичками навчання і виховання, бути одночасно хореографом-професіоналом і мистецтвознавцем, лектором і педагогом-вихователем, для найповнішого розкриття його здібностей та професійних якостей важливого значення набувають проблеми організації самостійної роботи.

Проблема організації самостійної роботи студента не нова і актуальна в усьому світі. Питання самостійності було підняте педагогікою Стародавньої Греції. В історії цієї прадавньої країни людство зробило перші кроки виховання особистості, яка могла б брати участь у керівництві державою. Коли ж в епоху раннього Середньовіччя освіта стала належати церкві, в школах надовго запанував догматизм. Доба Відродження сприяла звільненню шкіл від пут схоластики та зазубрювання. В цей час виникає вільна самостійна людина, яка може логічно мислити і активно діяти, спроможна розібратися в суті навколишнього середовища. «Спостерігай і вивчай!» – закликали видатні педагоги тієї епохи.

У власній теорії навчання, яку створив Я. Коменський, викладено ідею самостійності учня вже як суб’єкта навчання. У різних типах українських шкіл крізь кригу офіційної педагогіки прокладала дорогу ідея примату самостійного проникнення в суть навчального матеріалу, бо тільки так можна було підготувати молоду людину до активного життя, в якому знання без практичних навичок мало що варті. Г. Сковорода у своїй викладацькій практиці також акцентував увагу на самостійному осмисленні та усвідомленості знань учнями.

В. Сухомлинський в основі навчання учнів у школі вбачав виховання в них самостійності, критичності мислення, активності. Дидакт наголошував, що справжнім можна вважати лише те навчання, яке має спрямованість на розвиток дитини, її мислення, діяння у процесі пізнання, оскільки «розум не формується без розумового напруження, без думки, без самостійних пошуків» [88, с. 585].

Великий педагог К. Ушинський розглядав самостійну роботу не лише як один із засобів активізації навчально-виховного процесу, а й як програму самоосвіти на все життя: «Треба постійно пам’ятати, що слід передавати учневі не тільки ті чи інші знання, а й розвинути в ньому бажання і здатність самостійно, без учителя набувати нові знання. Ця здатність ... повинна залишитись в учня і тоді, коли вчитель його залишить; дати учневі засіб здобувати корисні знання не тільки з книг, а й з