Соціологія та її вивчення у вищій школі

- конфлікти є сутністю соціального прогресу;

- поділ суспільства на пануючих та підкорених є вічним;

- конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню більш широких об’єднань.

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить у собі соціологічна теорія К. Маркса. Визнаючи можливість, а за умов гострої класової боротьби – й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті. Маркс, однак, помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер.

У цілому ж, на початку XX століття соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей соціології конфлікту, які окреслили її проблемне поле і не втрачають своєї актуальності й у наш час:

- конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, що неминуче породжують чисельні й різноманітні конфліктні ситуації;

- конфлікт виконує позитивні функції у процесі суспільного розвитку, сприяє утвердженню в суспільстві загальнозначущих соціальних норм та цінностей;

- протилежність між правлячою меншістю та керованою більшістю, яка є постійним джерелом конфліктів, є неминучою і вічною;

- залежність між економічними, політичними, соціокультурними змінами та конфліктними ситуаціями, що виникають внаслідок таких змін.

Своє подальше теоретичне обґрунтування соціологія конфлікту отримала у XX столітті, особливо у 50-і рр. коли у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення розв’язання існуючих суспільних протиріч призводить до появи таких фундаментальних теорій, як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, теорія конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К. Боулдінга.

Розвиваючи ідеї класиків соціології конфлікту, американський соціолог Л. Козер у роботах «Функції соціальних конфліктів» (1956) та «Продовження дослідження соціального конфлікту» (1967) обґрунтовує свою теорію позитивно-функціонального конфлікту, де, на противагу домінуючій у той час концепції структурного функціоналізму, що базувалась на ідеях гармонії, єдності та безконфліктного розвитку суспільства, доводить, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і, що конфлікти мають позитивне значення для функціонування соціальних систем та їх зміни. Стабільність суспільства, на його думку, залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин та типу зв’язків між ними. Чим більше конфліктів існує у суспільстві, тим більш складним є його поділ на групи, тим важче розколоти суспільство на два антагоністичних табори, що апріорі загрожує його єдності. Отже, чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим міцнішою є соціальна єдність.

У якості постійного джерела соціальних конфліктів Л. Козер розглядає соціальну нерівність, що породжує напругу між індивідами і соціальними групами, зняття якої відбувається через різноманітні конфлікти.

Це визначення конфлікту є на сьогодні найбільш розповсюдженим у західній соціології, а теорія Л. Козера фактично стала науковим обґрунтуванням моделі побудови суспільства «конфліктного функціоналізму».

Вихідною засадою цієї теорії є засада ненасильницького розв’язання існуючих у суспільстві конфліктів. Проте, па думку Козера, ненасильницькі способи розв’язання конфліктів можуть бути ефективними лише у відкритих, демократичних суспільствах, де конфліктам дається вихід, що пом’якшує соціальну напругу. У тоталітарних, недемократичних суспільства – Л. Козер називає їх «закритими» – конфлікти можуть руйнувати соціальні зв’язки, призводити до революцій та інших соціальних потрясінь, носити деструктивний характер.

У середині 60-х рр. XX століття з обґрунтуванням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву конфліктної моделі суспільства, виступив німецький соціолог Р. Дарендорф. Основні положення своєї теорії ним були викладені у роботах «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» (1959), «Елементи теорії соціального конфлікту» (1965), «Конфлікт і свободи» (1972) та ін. і зводяться до того, що будь-яке суспільство піддається соціальним змінам, які породжують соціальні конфлікти. Головну причину конфліктів він, як і Л. Козер, також вбачає у нерівності соціальних позицій людей (наприклад, у розподілі власності і влади), що зумовлює відмінність їх інтересів і виникнення соціальних протиріч. Адже нерівність соціальних позицій означає неоднаковий доступ до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп та спільнот. Звідси й протиріччя їх інтересів. Боротьба за володіння та розпорядження дефіцитними ресурсами, за лідерство, владу та престиж і зумовлюють неминучість конфліктів, які виступають як спосіб розв’язання протиріч.

Дарендорф розглядає конфлікти як джерело інновацій та соціальних змін, оскільки вони допомагають уникнути застою, консервації застарілих відносин, створюють у суспільстві постійну напругу, надають динаміки суспільним відносинам. За Дарендорфом, придушення конфлікту призводить до його загострення.

На відміну від Л. Козера, який вбачав у соціальних конфліктах суспільне благо і головне джерело поступального розвитку, а тому вважав, що слід свідомо стимулювати їх позитивні функції, Дарендорф стверджує, що конфлікти це не благо, а реальність, неминучий наслідок існуючих соціальних протиріч. Тому головне завдання полягає у тому, щоби контролювати конфлікт: він повинен бути легалізованим, інституційованим, розвиватися і розв’язуватися за існуючими у суспільстві правилами.

Наступний етап дослідження соціальних конфліктів закономірно був пов’язаний з перенесенням акцентів з вивчення причин та ролі соціальних конфліктів у житті суспільства на дослідження їх загальних структурно-динамічних показників і характеристик. Така потреба