Теоретичне обґрунтування та дослідження особливостей видів пам’яті у процесі діяльності

Окремі елементи інформації, згідно з асоціаністською теорією, запам’ятовуються, зберігаються і відтворюються не ізольовано, а в певних логічних, структурно-функціональних і смислових зв’язках з іншими. Зокрема, встановили, як змінюється кількість елементів, що запам’ятовуються, залежно від повторень ряду елементів і розподілу їх у часі та як зберігаються у пам’яті елементи ряду, що запам’ятовуються, залежно від часу, який минув між заучуванням і відтворенням.

Завдяки асоціаністській теорії були відкриті й описані механізми та закони пам’яті. Наприклад, закон забування Г. Еббінгауза. Він сформульований на основі дослідів із запам’ятовуванням трилітерних безглуздих складів. [2] Відповідно до цього закону після першого безпомилкового повторення серії таких складів забування відбувається досить швидко. Впродовж першої години забувається до 60% усієї отриманої інформації, а через 6 днів – понад 80%.

Слабкою стороною асоціанізму став його механізм, пов’язаний з абстрагуванням від змістової, мотиваційної і цільової активності пам’яті. Не враховано, зокрема, вибірковості (різні індивіди не завжди запам’ятовують взаємопов’язані елементи) та детермінованості (деякі об’єкти зберігаються в пам’яті після одноразового сприймання міцніше, ніж інші – після багаторазового повторення) пам’яті.

Рішучої критики зазнала асоціаністська теорія пам’яті від гештальтпсихології. Вихідним поняттям нової теорії було поняття гештальт-образ як цілісно організована структура, яка не зводиться до суми її частин. У цій теорії особливо підкреслювали значення структурування матеріалу, доведення його до цілісності, організації в систему при запам’ятовуванні й відтворенні, а також роль намірів і потреб людини в процесах пам’яті (останнє пояснює вібірковість мнемічних процесів).

У дослідженнях, що ґрунтувалися на гештальт-теорії пам’яті, встановлено чимало цікавих фактів. Наприклад, феномен Зейгарнік: якщо людям запропонувати серію завдань, а через деякий час перервати їх виконання, то виявляється, що згодом досліджувані майже вдвічі частіше згадують незавершені завдання, ніж завершені. [10] Пояснюється це явище так. При отриманні завдання у досліджуваного виникає потреба його виконати, яка в процесі виконання зростає (таку потребу науковий керівник експерименту Б. Зейгарнік назвав квазіпотребою). Ця потреба цілком реалізує себе, коли завдання виконано, і залишається незадоволеною, якщо воно не доведене до кінця. Мотивація завдяки зв’язку з пам’яттю, виливає на її вибірковість, зберігаючи в ній сліди незавершених завдань.

Пам’ять, згідно з цією теорією, суттєво визначається будовою об’єкта. Відомо, що погано структурований матеріал запам’ятати дуже важко, тоді як добре організований – легко, практично без повторень. Коли матеріал не має чіткої структури, індивід часто розчленовує або об’єднує його шляхом ритмізації, симетризації тощо. Людина сама прагне перебудувати матеріал для того, щоб він краще запам’ятався.

Але не тільки організація матеріалу визначає ефективність пам’яті. Гештальтисти не дослідили чітких взаємозв’язків між об’єктивною структурою матеріалу, активністю суб’єкта і продуктивністю пам’яті. Водночас найважливіші досягнення цієї теорії – вивчення пам’яті у зв’язку з перцептивними та іншими психічними процесами – зіграли важливу роль у становленні багатьох психологічних концепцій.

Біхевіористична теорія пам’яті виникла на ґрунті прагнення впровадити в психологію об’єктивні наукові методи. Дослідники-біхевіористи зробили великий внесок у розвиток експериментальної психології пам’яті, зокрема, створили багато методик, які дають змогу отримати її кількісні характеристики. Використовуючи схему умовного рефлексу І. П. Павлова («стимул-реакція»), її представники прагнули встановити закони пам’яті як самостійної функції, абстрагуючись від конкретних видів діяльності людини і максимально регламентуючи активність досліджуваних.

У біхевіористичній теорії пам’яті підкреслено роль вправ, необхідних для закріплення матеріалу. В процесі закріплення відбувається перенесення навичок – позитивний або негативний вплив результатів попереднього навчання на подальше. На успішність закріплення впливає також інтервал між вправами, міра подібності та обсяг матеріалу, ступінь научіння, вік та індивідуальні відмінності між людьми. Наприклад, зв’язок між дією та її результатом то краще запам’ятовується, що більше задоволення викликає цей результат. І навпаки, запам’ятовування слабшатиме, якщо результат виявиться небажаним чи байдужим (закон ефекту за Е. Торндайком). [19]

Досягнення цієї теорії пам’яті сприяли становленню програмованого навчання, інженерної психології. її представники вважають біхевіоризм практично єдиним об’єктивним підходом до досліджуваних явищ.

Погляди на проблему пам’яті прихильників біхевіоризму та асоціаністів виявилися дуже близькими. Єдина суттєва відмінність між ними полягає у тому, що біхевіористи наголошують на ролі вправ у запам’ятовуванні матеріалу і багато уваги приділяють вивченню роботи пам’яті у процесі научіння.

Діяльнісна теорія пам’яті спирається на теорію актів, представники якої (Ж. Піаже, А. Валлон, Т. Рібо та ін.) розглядають пам’ять як історичну форму діяльності, вищий прояв якої – довільна пам’ять. [3] Мимовільну пам’ять вони вважали біологічною функцією, у зв’язку з чим заперечували наявність пам’яті у тварин, а також у дітей до 3-4 років.

Принцип єдності психіки і діяльності, що сформулювали Л. Виготський, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, став основоположним у проведених на основі цієї теорії дослідженнях пам’яті. Л. С. Виготський дослідив пам’ять у плані «культурно-історичної концепції». [2] Специфіку вищих форм пам’яті він бачив у використанні знаків-засобів, предметних і вербальних, за допомогою яких людина регулює процеси запам’ятовування і