Теоретичне обґрунтування та дослідження особливостей видів пам’яті у процесі діяльності

Науковці розробляли генетичний метод вивчення пам’яті, визначали шляхи її експериментального вивчення у зв’язку з роллю провідної діяльності у певному віці, взаємозв’язки з іншими психічними процесами – перцептивними, розумовими, емоційно-вольовими.

Доведено, що людина поступово оволодіває своєю пам’яттю, вчиться керувати нею. Це засвідчують результати експерименту: дошкільникам, школярам і студентам пропонували для запам’ятовування і наступного відтворення 15 слів. Потім при запам’ятовуванні вже інших 15 слів цим групам досліджуваних надавали допоміжні засоби – картинки із зображеннями різних предметів, прямо не пов’язаних зі змістом слів. Як з’ясувалося, введення допоміжних засобів практично не поліпшує запам’ятовування дошкільників, проте істотно допомагає школярам. У групі студентів результат запам’ятовування з картинками гірший, ніж у школярів. Ці дані пояснюють тим, що запам’ятовування дошкільників є безпосереднім, природним. Школярі вже починають оволодівати власною поведінкою і пам’яттю, тому здатні користуватися при запам’ятовуванні допоміжними засобами. Запам’ятовування у них перебуває на етапі переходу від зовнішнього, безпосереднього до внутрішнього, опосередкованого процесу. Студентам вже не потрібні зовнішні засоби – вони володіють внутрішніми засобами запам’ятовування. Опитування студентів показало, що такими засобами (асоціації, групування слів, створення образів, повторення) вони користувались від самого початку експерименту. У цьому разі їхня перевага була цілком очевидною.

Отже, розвиток пам’яті відбувається через розвиток запам’ятовування за допомогою зовнішніх знаків – стимулів. Потім ці стимули інтеріоризуться і стають внутрішніми засобами, користуючись якими, індивід починає керувати своєю пам’яттю. Вона перетворюється на складно організовану активність, необхідну в процесі пізнання. Не підкріплена тренуванням, добра природна пам’ять істотно не впливає на успіхи індивіда.

Представники діяльнісної теорії пам’яті вивчали цей психічний процес у зв’язку з операційною, мотиваційною і цільовою структурами конкретних видів діяльності. П. Зінченко розробив концепцію мимовільної пам’яті як активного процесу, який завжди включений у структуру пізнавальної чи практичної діяльності. О. Смирнов розкрив роль інтелектуальної та інших форм активності суб’єкта при довільному і мимовільному запам’ятовуванні. [13]

Основними результатами діяльнісного підходу до вивчення пам’яті є розкриття закономірностей довільної і мимовільної пам’яті, форми взаємодії з іншими процесами, практична спрямованість на її вивчення в структурі різних видів діяльності.

Водночас слід зазначити, що ця теорія приділяє недостатньо уваги статистичній характеристиці процесів пам’яті. Простежується суперечливість в її понятійному апараті: пам’ять трактують і як елемент структури діяльності, і як її побічний продукт, і як самостійну діяльність.

Найважливіші положення вчення І. Павлова про закономірності вищої нервової діяльності набули подальшого розвитку в фізіологічній та фізичній теоріях. [21]

Згідно з поглядами вченого, матеріальною основою пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати умовні рефлекси. Саме утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв’язків складає фізіологічний механізм пам’яті. Утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим змістом є умовним рефлексом, що становить фізіологічну основу запам’ятовування.

Для розуміння причинної зумовленості пам’яті важливого значення набуває поняття підкріплення. І. Павлов розкриває його як досягнення безпосередньої мети дії індивіда або стимул, який мотивує дію, збіг новоутвореного зв’язку з досягненням мети дії. Збіг зв’язку з досягненням мети веде до того, що він залишається й закріплюється. Таким чином, фізіологічне розуміння підкріплення співвідноситься з психологічним поняттям мети дії. Саме це є актом злиття фізіологічного та психологічного аналізу механізмів пам’яті, тобто основна життєва функція цього психічного процесу спрямована не в минуле, а майбутнє. Запам’ятовування того, що «було», не мало б сенсу, якби його не можна було б використати для того, що «буде».

До фізіологічної теорії приєднується фізична теорія пам’яті, що досліджує нейрофізіологічний рівень її механізмів. Згідно з цією теорією, проходження збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає фізичний слід, який веде до механічних та електронних змін у місці сполучення нервових клітин (синапсах). Зміни полегшують повторне проходження імпульсу знайомим шляхом. Ці погляди називають теорією нейронних моделей.

Зокрема, при зоровому сприйманні предмета відбувається обстеження предмета оком по контуру. Цей перцептивний процес супроводжується рухом імпульсу у відповідній групі нервових клітин, які ніби моделюють сприйнятий об’єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Створення та активізація нейронних моделей є основою процесів запам’ятовування, зберігання та відтворення.

У межах цієї теорії виявлено, що аксони, які відходять від тіла клітин, з’єднуються з дендритами іншої клітини чи повертаються до своєї клітини. Це створює можливість циркуляції реверберуючих кіл збудження різної складності та самозарядження клітини, причому збудження не виходить за межі певної системи.

Пам’ять людини функціонує як на психологічному, фізіологічному, так і на молекулярному, хімічному рівнях. Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні хімічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, зберігання і відтворення, а саме: перегрупування в нейронах білкових молекул нуклеїнових кислот. Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є носієм родової пам’яті: вона містиь генетичні коди організму, визначаючи генотип. Рибонуклеїнова кислота (РНК) – основа індивідуальної пам’яті. Збудження нейронів підвищує вміст у них РНК, і необмежена кількість змін її молекул є базою збереження великої