Туреччина у геополітичному вимірі

Туреччина одна з небагатьох держав, яка змогла створити світову імперію, використовуючи іманентно непритаманний їй іслам. Це стадо першим відомим випадком використання ісламу з чисто політичною метою і яскравим прикладом його політизації. Турками-сельджуками був створений Румський, пізніше Конійськнй султанат (1116 р.), в 1270 р. виникло державне утворення – бейлік Османів, яке трансформувалось в Османську імперію.

Туреччина знаходиться у центрі Північномесопотамського регіону, названого аналітиками найбільш геостратегічно важливим регіоном світу. Країна відіграє помітну роль у семи цілком відмінних регіонах: Західній Європі. Балканах, Східному Середземномор'ї. Близькому Сході, Кавказі та Каспії. Центральній Азії і Чорному морі, або, образно кажучи, «між зірками і півмісяцем». Після розвалу СРСР Туреччина окреслила для себе сферу інтересів, яка поширюється «від Балкан до Західного Китаю'' – територій, які випадали із зовнішньої політики Туреччини не тільки з часу початку «холодної війни», а й часу заснування Республіки. Спеціалісти Вашингтонського інституту близькосхідної політики зазначають, що США цінують Туреччину через «Геостратегічні мотиви». Важливість стратегічного положення Туреччини зростає завдяки близькості до джерел енергоносіїв: Каспійського моря та Північного Ірану. Туреччина є вагомим споживачем та транзитною країною енергоносіїв, що дозволяє їй відігравати значну роль у «геополітиці трубопроводів». У сучасній зовнішній політиці Туреччина концентрує основні зусилля на напрямах, що приносять швидкий результат, причому перевага надається тим програмам, які дають також і суттєву економічну вигоду. Акцент робиться на агентурній роботі і збиранні розвідувальної інформації.

Важливою особливістю геополітики Туреччини є те що, крім національних, вона базується на пантюркських інтересах і лише після цього – на загальномусульманських.

Протягом «холодної війни» Туреччина була одним з головних акторів західної системи безпеки. Анкара виконувала ролі, буфера проти поширення радянського впливу на Східне Середземномор'я та Близький Схід і була базою для моніторингу за дотриманням Радянським Союзом угод щодо контролю над озброєннями. Із закінченням «холодної війни» багато західних та турецьких науковців прогнозували зменшення ролі Туреччини як регіонального актора та союзника Заходу. Західний напрям перестав бути домінуючим у зовнішній політиці, акценти змістилися па Схід та Південь. Проте Туреччина є членом стратегічного клубу Заходу завдяки участі у НАТО (1952), Раді Європи (1949 р.) та розвитку відносин з ЄС (асоційований член з 1963 р.). Крім того Туреччина є одним із засновників ООН.

До неврегульованих міжнародних суперечностей, по яких відсутні прогресивні зрушення, належить конфлікт з південними сусідами, що мають вихід до моря (Сирією та Іраком), щодо меліорації з допомогою рік Тигр та Євфрат. Традиційні претензії зі сторони Вірменії щодо колишніх вірменських земель в Туреччині на даний час не висуваються.

Найбільш домінантний вплив країна отримала на Близькому Сході: зростання її присутності у даному регіоні є найвагомішою зміною у зовнішній політиці Туреччини. За правління Ататюрка та ще кілька десятиліть після його смерті Туреччина прагнула зменшити власну присутність у регіоні, проте останнім часом ситуація докорінно змінилася. Війна в Затоці стала поворотним моментом у даному процесі. Всупереч рішенню Ради безпеки країни президент Озал надав США авіабази для здійснення польотів до Іраку. Для підтримання економічних санкцій, накладених на Ірак, Туреччина закрила нафтопровід Кіркук-ІОмуртатік.

Найбільш неоднозначним підтвердженням зацікавлення Туреччини у Близькосхідному регіоні став розвиток відносин з Ізраїлем з середини 90-х рр. На той час Туреччина мала проблемні стосунки майже з усіма сусідами – Вірменією, Сирією, Іраном. Іраком, Болгарією та Грецією. З трьома країнами – Сирією, Іраном та Іраком – Ізраїль також знаходився у стані конфронтації. Співпраця двох країн надала Туреччині нових важелів впливу в регіоні та стала аргументом у дипломатичній суперечці з Сирією восени 1998 р. щодо підтримки останньою Робітничої партії Курдистану. Крім цього, Ізраїль набув статусу головного постачальника високотехнологічного озброєння. У той же час зростання напруги у арабо-ізраїльських відносинах надавало партнерству з Ізраїлем специфічного забарвлення у відносинах з арабським світом, і без того непростих.

Після приходу до влади Партії справедливості і розвитку в листопаді 2002 р. регіональна політика зазнала відчутних змін. Вона характеризується неухильним зближенням з арабськими країнами та послабленням ізраїльсько-турецьких стосунків. Нормалізовані стосунки з Грецією, Сирією та Ліваном, відновлені переговори по Кіпру, активізовані контакти з Єгиптом.

На протязі значного часу найскладнішими вважалися відносини з найближчим сусідом – Сирією. Однак після приходу до влади сирійського прагматичного президента Башара Асада в червні 2000 р. взаємні стосунки покращились. Візит Б. Асада в Туреччину на початку 2004 р. назвали історичним, бо став першим з часів другої світової війни. Сирія привітала турецьку ініціативу виступити посередником на сирійсько-ізраїльських переговорах.

Стосунки з Іраком визначались двома факторами – економічним та етнополітичним. Приєднання Туреччини до анти-іракської коаліції не завадило їй з часом відновити нормальні стосунки з С. Хусейном, виходячи з енергетичних інтересів.

Загрозу Туреччині становить зброя масового знищення, яка розгортається поблизу кордонів країни. Територія Туреччини потрапляє в радіус дії балістичних ракет, розміщених на території Ірану та Сирії. Враховуючи швидке накопичення технологічного потенціалу в регіоні, кількість країн, які володіють балістичними ракетами, може збільшитися у майбутньому, що становитиме неприховану загрозу для Туреччини. Ядерні розробки Ірану можуть похитнути хиткий баланс безпеки в регіоні в цілому та на кордонах Туреччини зокрема. Найактуальнішими питаннями безпеки залишаються арабо-ізраїльська конфронтація, конфлікт у Афганістані та можливість військових дій з Іраком.