Туреччина у геополітичному вимірі

Після смерті Кемаля Ататюрка 10 листопада 1938 року, президентом республіки і головою НРП був обраний Ісмет Іненю, який залучив на керівні посади ряд діячів, що знаходилися раніше в опозиції Ататюрку. З приходом Другої світової війни Туреччина спочатку прилучилася до англо-французького блоку, уклавши 19 жовтня 1939 з Великобританією і Францією союзний договір, а в 1940, після капітуляції Франції, стала зближуватися з гітлерівською Німеччиною. В результаті 18 червня 1941 року Туреччина заключила з Німеччиною договір Про дружбу і ненапад, зберігаючи союз з Великобританією. З початком Другої світової Туреччина оголосила про свій нейтралітет, але насправді надавала Німеччині різноманітну допомогу: продавала їй хромову руду й інші стратегічні матеріали, пропускала німецькі та італійські військові кораблі через протоки. Коли ж фашистські держави почали зазнавати поразки, вона знову зблизилася з Великобританією та з США. Тільки з серпня 1944 року Туреччина розірвала всі дипломатичні стосунки з Німеччиною і в лютому 1945 року оголосила їй та Японії війну. У зв'язку зі змінами радянсько-турецьких стосунків, Радянський союз 19 березня 1945 року денонсував радянсько-турецький договір 1925р., який не відповідав новій обстановці і вимагав серйозного вдосконалення.

Туреччина, яка фактично не брала участі в Другій світовій війні й лише формально оголосила війну фашистській Німеччині, тим не менше, перебувала після завершення війни у важкій ситуації. На межі краху була перенапружена економіка, а надзвичайні закони, що прийняті під приводом військової загрози, викликали масове незадоволення. Різку критику опозиції викликала однопартійна система. Крім того, в середовищі правлячої Народно-республіканської партії намітився розкол і уряд був змушений дати дозвіл на створення опозиційних політичних організацій.

Розуміючи необхідність змін – глава держави Іненю в своєму виступі у листопаді 1945 року обґрунтував необхідність відмови від однопартійної системи. Опозиційно налаштовані члени НРП вимагали зміни статуту і програми партії, а також проведення виборів. В зверненні дисидентської парламентської групи партії до меджлісу вказувалося на необхідність змін до конституції, ліквідацію контролю парламенту над урядом і забезпечення визнаних конституцією прав і свобод громадян. Генеральна рада партії відкинула пропозиції опозиціонерів і виключила їх з партії. Так у січні 1946 року виключені члени НРП на чолі з Д. Баяром і А. Мендересом заснували Демократичну партію (ДП).

Заручившись підтримкою фінансових та промислових кіл, Ісмет Іненю включив до партійної програми вимоги надати права вільного розвитку приватному капіталу та відмінити обмеження в інвестиційній політиці. Тоді ж почалося зближення між Туреччиною та США, які підписали з Анкарою 12 липня 1947 р. угоду про надання останній військово-технічної допомоги. Туреччина отримала 100 млн. доларів допомоги, в країні з'явилися американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. Зовнішньополітичні орієнтації змусили президента та парламент розпочати лібералізацію внутрішнього режиму в країні.

Створена Демократична партія відрізнялася від Народно-республіканської тлумаченням вживання основних шести принципів, викладених Ататюрком. Перш за все, йшлося про зміну інтерпретації принципу етатизму, який трактувався НРП як політика державного капіталізму та участь держави в економічній політиці. Демократична партія стала розглядати його як політику усестороннього розвитку і підтримки державою приватного підприємництва. Демократична партія активно виступила за приватизацію і викуп державних підприємств, лібералізацію економіки. На відміну від правлячої партії ДП виступала за широку свободу дій приватного капіталу, включаючи іноземний. Згідно з програмою демократів, держава повинна була забезпечити умови для формування ринкової економіки, тобто вільної конкуренції. Програма чітко відображала прагнення промислової і торгівельної буржуазії, що виросла, до лібералізації економічної політики і забезпечення своєї участі у владних структурах.

Виникли й інші політичні партії. У 1946 році в Туреччині налічувалося 15 політичних партій. Відродилася Соціалістична робітничо-селянська партія Туреччини, заснована ще в 1919 році. Демократично налагоджена турецька інтелігенція створила Соціалістичну партію. Виникає профспілковий рух, що очолив робітників з вимогами як економічного, так і політичного характеру. Лівий рух Туреччини надавав істотний вплив на процес політичної боротьби, особливо в періоди гострих кризових ситуацій.

Політична «вестернізація» Туреччини супроводжувалася гострою боротьбою за владу і вибір шляху перетворень країни. Це був курс на ринковий розвиток або на державне регулювання всіх процесів економічного і соціального розвитку. Прибічники того або іншого вибору в політиці дотримувалися колишніх диктаторських і авторитарних методів, що додавало політичній боротьбі за владу особливу гостроту, жорсткість і безкомпромісність. По суті дві партії були політичними близнятами, але вели між собою запеклу політичну боротьбу з владу. Народно-республіканська партія, використавши весь механізм державного апарату, домоглася значної переваги над новою політичною партією демократів.

Правляча партія НРП отримала в парламенті 396 мандатів, а ДП – 61 місце. Демократична партія відразу ж після виборів розвернула кампанію в меджлісі проти НРП, звинувачуючи її в підтасовуванні і фальсифікації виборів, корупції тощо. Загострення відносин між правлячою і опозиційними партіями інколи ставило під загрозу саме існування багатопартійної системи, оскільки уряд НРП мав намір прийняти жорсткі заходи щодо лідерів опозиції і самих партій. Ситуація змусила Іненю виступити із заявою про необхідність ухвалення закону, який забезпечив би рівні умови діяльності політичних