Туреччина у геополітичному вимірі

Закінчення «холодної війни» відкрило для Туреччини нові можливості в контексті відносин з Кавказом та Центральною Азією, тривалий час закритих для турецького впливу. Сучасні інтереси Туреччини в регіоні докорінно відрізняються від інтересів у минулому. Це створює нові імплікації у сфері безпеки та коригує відносини із західними союзниками. Іран є потенційним суперником Туреччини за вилив у Центральній Азії та на Кавказі, проте до цього часу не виявляв надзвичайної активності в регіоні та не докладав значних зусиль у поширенні радикального шиїзму. Замість «експорту революції» він надавав технічну та фінансову допомогу державам регіону та розвивав культурні зв'язки.

Незважаючи па активну зовнішню політику на пострадянському євразійському просторі Туреччині не вдалося осягнути роль лідера. Припущення, що існують монолітні антагоністичні блоки (США – Туреччина – Азербайджан – Грузія проти Росії – Ірану – Вірменії) є спрощеним трактуванням реальності. Турецька прив'язаність до «тюркських республік», з якими країну об'єднує спільність походження, є результатом певних непорозумінь з Європою та арабським Близьким Сходом. Крім того, така зовнішньополітична орієнтація обумовлюється приходом до влади в Туреччині протягом останнього десятиліття ісламістських та ультра-національних партій.

Зростання інтересу Туреччини до регіону призвело до формування Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Агенції з тюркського співробітництва та розвитку і проведення щорічних «тюркських самітів». Колишній президент Туреччини Тургут Озал запропонував проект, який би включав Спільний тюркський ринок та Тюркський банк розвитку і торгівлі.

Після пропозиції президента Азербайджану Г. Алієва та президента Грузії Е. Шеварднадзе щодо створення регіонального пакту стабільності Анкара запропонувала концепцію Кавказького пакту стабільності для вирішення регіональних конфліктів та узгодження суперечливих інтересів. У січні 2002 р. Азербайджан, Грузія та Туреччина підписали тристоронню угоду щодо регіональної безпеки.

«Турецька модель'' (базована на недосконалій, проте ефективній ринковій економіці та обмеженій парламентській демократії) була спроектована на пострадянські країни як оптимальний шлях їхнього розвитку. Західні уряди підтримали застосування даної моделі, бо альтернативними є ісламістська іранська модель або повернення під протекторат Росії.

Проте Туреччині не вдалося утримати лідерство в регіоні. Це можна пояснити низкою причин. По-перше, держави регіону недовірливо поставилися до спроб Туреччини грати роль «великого брата», щойно звільнившись від опіки іншого. Крім того, вони не бажали зв'язувати себе виключно з організаціями під керівництвом Туреччини, втрачаючи політичну та економічну підтримку Росії і Ірану. По-друге, амбіційні регіональні плани Туреччини не узгоджувалися з її відносно обмеженими фінансовими можливостями. По-третє, присутність російських військ на території низки країн регіону (Грузії, Вірменії, Таджикистану та Киргизстану), сильні економічні важелі (газ та електроенергія), маніпулювання регіональними конфліктами підсилювали роль Росії в регіоні.

Туреччині виявилося не під силу вирішити південнокавказькі конфлікти, особливо нагірно-карабахський. Замість розробки зваженого підходу до ситуації Туреччина активно підтримувала Баку на підставі культурної та етнічної спільності. У відповідь Єреван та вірменське лоббі на Заході розпочали кампанію проти Туреччини. Для зменшення напруги у відносинах з Вірменією Туреччина могла б запропонувати маршрути для нафто- і газопроводів, які б проходили по вірменській території, а не оминали її.

Насамкінець, євразійські можновладці шукали прямого контакту з США та Європою, оминаючи посередництво Туреччини. Розміщення американських сил у деяких країнах Центральної Азії (Узбекистан, Киргистан) та на Кавказі (Грузія) зменшило стратегічну важливість Туреччини в регіоні.

Турецьке зацікавлення Кавказом та 1Іентральною Азією ускладнило відносини з Росією та надало історичному суперництву нового поштовху. Росія розглядає Туреччину як головного суперника за вплив у регіоні і блокує будь-які спроби останньої встановити там свій геостратегічний опорний пункт. Відносини Анкари з Москвою характеризуються двозначністю. Вперше за багатовікову історію Росія і Туреччина не мають спільних кордонів. За іронією долі, їх стратегічний регіон «близького зарубіжжя» у вигляді Кавказу та Центральної Азії є спільним.

У середині 1990-х рр. Росія сприймала Туреччину як серйозну загрозу власній безпеці. «Біла книга» російських спецслужб характеризувала Туреччину як амбітну регіональну силу, яка підтримує «мусульманські рухи» та розвиває «ідеї пантюркізму». Москва неодноразово звинувачувала Анкару у фінансовій та ідеологічній підтримці чеченців у першій чеченській війні.

Наприкінці 1990-х рр. Росія докорінно змінила свою думку щодо ролі Туреччини у Євразії і почата розглядати її як «цінного партнера». Багато аналітиків наголошують на тому, що головною причиною прискореного розвитку двосторонніх відносин між Туреччиною та Росією є газ. Росія все частіше розглядає Туреччину як транзитну країну для енергоносіїв, а не тільки як експортний ринок. Зростання економічної взаємозалежності між Росією та Туреччиною є одним з найбільших здобутків останньої у зовнішній політиці щодо Євразії.

Під час другої чеченської війни Анкара не надавала політичної і фінансової підтримки чеченцям, а також зробила більш жорсткою політику щодо чеченців у Туреччині. Росія і Туреччина мають подібну позицію щодо Ірану та Іраку, яка якісно відрізняється від позиції США. Обидві країни покращили свої відносини з Ізраїлем. Туреччина стала першим членом НАТО.

Великою мрією Кемаля Ататюрка було створення європейської державної і політичної систем з перетворення Туреччини на цивілізовану державу. Він прагнув, щоб Турецька республіка стала частиною економічної