Туреччина у геополітичному вимірі

Суттєвого перепоною на шляху реалізації євроінтеграційних намірів Туреччини є проблема готовності європейців визнати імовірність перспективи посилення полі ісламського фактору в епіцентрі християнського світу. Промовиста в цьому контексті репліка голови групи Християнсько-соціальної партії в Європарламенті М. Фербер, що виголошена влітку 2006 року з приводу підтримки Німеччиною переговорів з питання про вступ Туреччини в ЄС: «Я розчарований моїм канцлером». Такі міркування політика суголосні настроям багатьох європейців. Особливо ж у тих країнах, де функціонують багаточисельні громади турків – Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія. Загалом, згідно результатів соціологічного опитування 2004 р. 61% французів не сприймали ідею членства Туреччини в Євросоюзі. У 2005 р. 73% австрійців висловлювали переконання, що соціокультурні відмінності між Туреччиною й ЄС здолати неможливо. Цей висновок сповідують 54% населення країн ЄС.

Ті. хто противляться перспективі здобуття країною з ісламським цивілізаційним фундаментом повноправного членства в Євросоюзі, категоричні в твердженнях: Старий Світ опинився перед перспективою втрати свого християнського «обличчя». Опоненти Туреччини як члена європейської спільноти твердять: ця «загроза» виникла тоді, коли значна частина мешканців Європи розмірковує над питанням про життя в суспільстві з розмитими національними й релігійними кордонами. Ілюстрацією високого рівня емоційної напруги можуть слугувати заяви високопосадовців. Так. навесні 2005 р. реагуючи на означену «небезпеку» президент Франції заявив, що Європа без кордонів стане Європою без цінностей. Занепокоєність перспективами, що насичена неабиякою емоційністю, простежується і у висловах окремих представників євроспільноти. Так єврокомісар з питань внутрішнього ринку ЄС Фріц Болкештейн стверджував: «Якщо Туреччина принесе із собою ісламізацію Європи, то перемога над Османською імперією в 1863 році була марною».

Подекуди соціокультурний аспект як фактор перепони вступу Туреччини в ЄС «співпрацює» з правовим. Таке бачення визначається ісламським цивілізаційним базисом цієї країни. Адже, незважаючи на те, що правове поле республіки змінюється з часів реформ, які здійснюватися ще М. К. Ататюрком. Налаштованість чималої частини турецької громадськості сакралізувати традиційні цінності простежуються і на сучасному етапі. Так, наприклад, у вересні 2004 р. турецький парламент був змушений розглядати законопроект про внесення змін у кримінальний кодекс, який пропонував ввести в нього статтю про кримінальну відповідальність за подружню зраду. Дисонанс цієї норми цінностям Європи став важливою причиною відхилення парламентарями цієї пропозиції.

Ще один чинник, який обтяжує діалог сторін, – демографічний. Очікується, що протягом найближчих двадцяти років населення Туреччини зросте з 67 до 80 млн. чоловік. Відтак у разі вступу в ЄС, вона станс найчисельнішою за кількістю населення серед його членів. Це не тільки означає подальшу активну трудову міграцію мусульман, її активізацію, а й забезпечить Туреччині найбільшу кількість голосів у Європарламенті.

Неоднозначність результатів вступу ісламської країни, яка не вирізняється рівнем економічного розвитку, в християнський союз, яким де-факто на сьогодні є Євросоюз, перетворилася в непросту дилему й тоді, коли в 2005 р. члени ЄС визначалися в питанні початку переговорів про приєднання до нього Туреччини їхній старт є відкриттям тієї фази діалогу Анкари з Євросоюзом. який має завершитися цілковитою інтеграцією ісламської держави в співдружність європейських країн.

Торування такого шляху – свідчення подолання психологічного бар'єру між імовірними партнерами. Він є рубіконом, перехід якого має передувати тій співпраці в рамках союзу, що базується на чітко визначених засадах, політичних цінностях та економічних інтересах.

Сучасна Туреччина продовжує реалізацію своїх євроінтеграційних намірів. Анкара готує прийняття нової конституції, яка згідно заяв представників її політичного бомонду, всебічно захищатиме права і свободи людини. В державі планується реалізувати ту «ревізію» законів, що мають забезпечити відповідність правових актів Туреччини копенгагенським принципам. Всі ці заходи, як і подальші економічні зрушення, мають стати «козирною картою» для позитивного вирішення питання стосовно здобуття нею повноправного членства в Євросоюзі.

Таке завершення саги про довготривалий пошук порозуміння матиме, на думку багатьох політиків, особливе значення для протистояння Сходу й Заходу в його цивілізаційному вимірі. Так, 5 березня 2009 р. президент США Барак Обама заявив: «Якщо б Європейський Союз прийняв Туреччину, то адресував би сильний сигнал мусульманському світу». З логікою таких міркувань важко не погодитися.

Прагнення Туреччини вступити ЄС останнім часом підтримують Італія й Португалія. Так, улітку 2007 р. держсекретар останньої Мануел Лабо Антунес у Брюсселі заявив про підтримку прагнень Анкари та виконання зобов'язань ЄС перед іншими країнами-кандидатами.

І все ж пошук порозуміння проходить не просто. Ті, хто виступає опонентом інтеграції Туреччини до Євросоюзу пропонують врегулювати взаємини з нею шляхом застосування щодо Туреччини статусу привілейованого партнерства. Серед найвідоміших речників такого врегулювання взаємин Анкари з ЄС – канцлер Німеччини Ангели Меркель та президент Франції Ніколя Сарказі.

Останній запропонував ще один варіант врегулювання турецького питання в травні 2009 р. Оскільки, згідно його позиції Туреччину не можна інтегрувати в ЄС співпрацю між ними слід реалізувати в союзі держав Середземномор'я. Відтак він запропонував лідерам держав Європи створити спільно з Анкарою «спільний економічний простір і простір безпеки».

Проекти такого штабу мають послабити негативний резонанс від відмови прийняти Туреччину в ЄС. Проте постає питання: чи прийнятні такі (чи інші) варіанти делікатної відмови для Анкари? Відповідь на не питання криється, на наш погляд, у самому факті її довготривалих спроб інтегруватися в європейський політичний простір. Ситуація може стати патовою з урахуванням того, що Туреччина визнана кандидатом на вступ до ЄС ще 1999 року. Індикатором її імовірної реакції можуть слугувати події 2005 р., коли внаслідок позиції Австрії й Кіпру виникла небезпека зриву переговорів про здобуття Туреччиною членства в ЄС. У відповідь на протидію її представники засобом тиску на європейську дипломатію де-факто застосували шантаж: у разі висунення нових вимог для початку переговорів з даного питання Анкара може відвернутися від обраних раніше союзників і переорієнтуватися на Схід і Росію передусім. Не варто ігнорувати й тим, що не так давно, в 1990-х рр., частина політичної еліти Туреччини висловлювалася за реалізацію неооттаманського шляху розвитку. Він передбачав посилення ролі Анкари не тільки у чорноморському регіоні, на Балканах, але й у Закавказзі і Центральній Азії, па Близькому Сході.

Крах обраної стратегії у взаєминах Євросоюзу з Туреччиною може спонукати й ще один небажаний наслідок: озброїти ті політичні сили, що використовують критику Заходу, як потужну складову своєї ідеології, потужним і небажаним для Європи й США аргументом. Це особливо значимо з урахуванням інформаційних війн, які давно стали помітною складовою політичної діяльності.