Туреччина у геополітичному вимірі

У зв'язку із загостренням політичної обстановки в країні група офіцерів прийняла рішення про скидання уряду Мендереса. Командувач сухопутними силами Д. Гюрсель від імені таємної організації пред'явив уряду ультиматум. Протягом декількох годин удосвіта 27 травня 1960 року частини анкарського і стамбульського гарнізонів зайняли урядові будівлі і заарештували членів уряду, керівників Демократичної партії, видних депутатів на чолі з Баяром і Мендересом. Влада перейшла в руки Комітету національної єдності (КНЄ) на чолі з Д. Гюрселем. За рішенням комітету законодавчі функції були передані Законодавчим зборам, які в травні 1961 року прийняли нову конституцію країни. Доля колишніх керівників держави вельми трагічна. КНЄ затвердив рішення верховного суду про смертний вирок Мендересу і двом членам уряду, які були повішені на острові Імрали. Баяр засуджений до довічного ув’язнення, а інші члени уряду до різних термінів тюремного ув’язнення.

Найдавнішим претендентом на вступ до ЄС є Туреччина. Вона веде переговори з ЄС ще з 1963 р., коли був підписаний із попередником ЄС – Європейським Економічним Співтовариством договір, в якому визнавалося право країни вступити у союз. У 1978-79 рр. Туреччину навіть запрошували стати членом ЄЕС разом із Грецією, але військовий режим цієї мусульманської країни відмовився Після чергового військового перевороту 1980 р. європейська спільнота припинила всякі відносини з Анкарою, і переговори відновилися лише після 1983 р. Однак саміт Європейської ради у 1997 р. відмовився визнати Туреччину кандидатом на вступ в ЄС і це право вона отримала лише у 2000 р. за умов, що країна кардинально реформує законодавство про захист прав людини.

Головна перешкода на шляху Туреччини до ЄС лежить у політичній площині. Туреччина не визнає Кіпр, який є членом ЄС з 2004 р., а населений етнічними греками Кіпр – Туреччину. Ця причина полягає в існуванні на півночі острова Турецької Республіки Північного Кіпру, що утворилася у 1974 р. у результаті турецької окупації та заселена етнічними турками. Це територіальне утворення у світі визнає тільки Туреччина, яка й досі відмовляється відкрити для кіпрських повітряних і морських суден свої повітряні і морські порти. Офіційні представники ЄС висувають до Туреччини й інші претензії, які стосуються недостатніх реформ у різних галузях, перш за все, у гуманітарній.

У самому ЄС постійно зіштовхуються дві позиції щодо Туреччини. Одні (Велика Британія) вважають, що Туреччину необхідно обов’язково і скоріше прийняти у Союз, оскільки це майже єдина мусульманська країна, що зробила вибір на користь світської, нерелігійної держави, впроваджує заходи демократії західного зразка. І таким чином підкреслити, що ЄС жодним чином не виступає проти ісламу як релігії, проти народів і країн, що його сповідають. А заодно і закріпитися у стратегічно важливому регіоні світу. Прихильники іншої позиції (Франція, Австрія, Німеччина) виходять із концептуальних інтересів ЄС. Вони вважають, що Союз і так втрачає керованість, і розширився вже занадто. А Туреччина, вступивши в ЄС, стане найнаселенішою країною цього об’єднання і буде відігравати надмірно важливу роль у прийнятті рішень. Так, вона буде мати найбільшу кількість місць в Європарламенті. Вважають також, що країні з мусульманською культурою не вдасться пристосуватися до євростандартів Союзу, де панують християнські цінності.

Не менш важливим є небажання багатьох країн (Німеччина, Австрія) забезпечити безперешкодний доступ дешевої і некваліфікованої турецької робочої сили до себе у випадку, якщо країна вступить в ЄС. Останнім часом часто висуваються і геополітичні аспекти цієї проблеми. Так, із прийняттям Туреччини, зовнішній кордон ЄС буде прямо стикатися з одним із найбільш вибухонебезпечних регіонів світу – Близьким і Середнім Сходом. І тоді у цьому випадку новими сусідами ЄС стануть не тільки республіки колишнього радянського Закавказзя, а й Іран, Ірак і Сирія, що викличе дуже гостре політичне занепокоєння всередині ЄС.

Не все благополучно стосовно цього питання і в самій Туреччині. Нині внаслідок сполучення цілого ряду внутрішніх і зовнішніх факторів кількість явних прихильників вступу в ЄС “будь-якою ціною” скоротилося майже до 1/3 населення, хоча ще 10 років тому їх була переважна більшість. Сприяли цьому такі фактори, як двозначна поведінка країн ЄС у відношенні до Туреччини, загальна оцінка політичної ситуації у світі, ріст антиамериканських настроїв серед турок через інтервенцію США до Іраку у 2003 р., відкриття нових перспективних ринків Близького Сходу, Ірану, Росії, в обхід країн ЄС.

Туреччина поступово перетворюється у ключовий транзитний пункт альтернативних маршрутів доставки в Європу енергоресурсів із Росії і, потенційно, з інших пострадянських країн.

Нині Анкара відчуває себе дедалі більш важливим гравцем на близькосхідній і мусульманській арені, про що свідчить розвиток відносин з арабсько-мусульманським світом (Єгиптом, Іраном та ін.), із тюркськими державами колишнього СРСР. Тому для турецьких політиків європейський напрямок став не єдиним, що гарантує стабільний і довгостроковий економічний розвиток.

Сучасна ситуація щодо подальшого розширення ЄС неоднозначна. В самому Союзі існують два погляди відносно подальшого його розширення.