Туреччина у геополітичному вимірі

Реформування зовнішньополітичних інструментів Союзу відповідає нинішній стратегії розширення ЄС, розробленої Європейською комісією. Проголошена нею “консолідація” політики розширення означає: в найближчій і середній перспективі європейське суспільство повинно зосередитися на поступовому поглинанні країн Західних Балкан і утримуванні від нових зобов’язань із приводу розширення на пострадянські республіки колишнього СРСР.

Взаємини Туреччини з країнами Європи довготривалі й неоднозначні. Здебільшого вони прочитуються в контексті політичних і етноконфесійних конфліктів. Цей загальний дискурс стосунків почав змінюватися в часи президентства в Туреччині М. К. Ататюрка. чия реформаторська діяльність спрямовувалася на всебічну «вестернізацією» країни, що здійснювалася на засадах лаїцизму (тобто світськості). Згодом, на початку другої половини XX ст., Анкара почала торувати курс інтеграції в Європу. Він зумовив неоднозначні результати: з одного боку, перспективу налагодження взаємовигідного партнерства між Сходом (Туреччиною) і Заходом (власне – країнами Європи), з другого, прозахідний вектор Анкари виявився таким, що спонукав суперечності поміж членами Євросоюзу. Ці тенденції залишаються функціональними і на сучасному етані, що й визначає актуальність осмислення рифів непорозуміння імовірних партнерів.

Такий статус-кво визначає завдання, яке намагаємося розв'язати в даній розвідці: дослідити причини незгод на шляху здобуття Туреччиною членства (а згодом – і повноправного членства) в ЄЄ. Реалізація цієї мети зумовлює необхідність вивчення взаємин двох сторін з урахуванням цивілізаційного фактору, котрий каталізує острах держав Заходу перед так званою орієнталізацією Європи.

Тенденції внутрішньополітичного та економічного розвитку нашого головного об'єкта дослідження – Туреччини, фактично повсякчас є епіцентром уваги вчених. Найпомітнішими серед публікацій такого штабу останнього часу є статті зарубіжних дослідників: Дгорре М. Е. Ікбаля, Н. Масумової, А. Коряцького. Інший ракурс історіографії проблеми формується тими працями, що присвячувалися розкриттю тих чи інших аспектів вступу Туреччини в ЄЄ (наприклад, дослідження В. Богатого). Тим часом проблема, що винесена в заголовок статті, відображена у вітчизняній науці, на нашу думку, недостатньо. Це й є додатковим аргументом актуальності нашого дослідження.

Перший крок, спрямований на інтеграцію Туреччини в економічний, а згодом і політико-правовий простір Старого Світу зроблений Анкарою півстоліття тому: у вересні 1959 р. вона звернулася з клопотанням про прийняття країни в Європейське економічне співтовариство. Подальші зусилля Туреччини завершилися бажаним для неї результатом: наприкінці 1997 р. на саміті в Люксембурзі ухвалено, що ця держава може претендувати на вступ у Європейський союз. Ще через два роки, в грудні 1999 року, учасники саміту, що відбувся в Хельсінки, визнали Туреччину країною-кандидатом на вступ у ЄС. Вже в новому тисячолітті 6 жовтня 2004 року Єврокомісія рекомендувала розпочати перемовини з Туреччиною, а наступного року такі переговори стартували.

Ситуацію, що виникла внаслідок прагнення Туреччини вступити в ЄС, не можна класифікувати однозначно. Зрозуміло, що цей план, у разі його реалізації, задовольнить інтереси передусім Анкари. Водночас геополітичний фактор проблеми засвідчує, що членство Туреччини в Євросоюзі бодай почасти відповідає інтересам й інших суб'єктів міжнародних процесів. Адже, висновують учені, після зникнення біполярного світу роль країни, соціокультурні цінності якої не суголосні європейським, з урахуванням її унікального геополітичного розташування значно зросла в міжнародних відносинах.

Не можна оминути увагою й іншого. По-перше, роль Туреччини в системі міждержавних координат сучасності буде й надалі зростати. Таке твердження бачиться логічним з урахуванням того, що, згідно указу Д. Медвєдєва від 13 травня 2009 р. «Про стратегію національної безпеки Російської Федерації до 2020 року», головним інструментом її боротьби із зовнішньою загрозою проголошено політику «стратегічного стримування». У цьому контексті важливе урахування припущення стосовно того, що ставка на неї є, згідно висновків аналітиків, поверненням до тієї системи координат, котра конструювалася політичною елітою СРСР до часу приходу до влади М. Горбачова. Відтак, очевидно, зростатиме роль Туреччини як держави, яка захищає південний фланг НАТО. Це один з важливих аргументів на її користь. У цьому контексті зауважимо, що Туреччина володіє значним військовим потенціалом (за конвенціональною зброєю посідає другий потенціал у НАТО після США) й продовжуватиме надалі розвивати свій військово-промисловий комплекс. Його продукція, згідно заяви прем'єр-міністра Р. Ердогана й у майбутньому буде експортуватися в країн члени НАТО та Європу.

По-друге, потенційна зацікавленість держав Європи в Туреччині зумовлюється тим, що в разі здобуття Анкарою членства в ЄЄ виникають передумови для створення ними (спільно з Росією) того економічного простору, сукупний потенціал членів яких здатен протистояти таким економічним велетням, як Індія та Китай. По-третє, рахуватися з інтересами, отже й прагненнями Анкари, змушує, розташування Туреччини в Європі й Азії, а також її потенційна роль транспортної артерії енергоносіїв у Західну Європу.