Україна давня. Київська Русь у ІХ – ХІІ ст.

Найповнішу розповідь про скіфів залишив нам із V ст. до н. е. “батько історії” – Геродот. Про мистецтво, зокрема, про так званий “звіриний стиль”, та про вірування і міфи цього народу відомо також із скіфських курганів (Чортомлик, Куль-оба, Гайманова Могила, Товста Могила, Солоха та ін.). У кургані Товста Могила археолог Борис Мозолевський у 1971 р. розкопав найвидатнішу пам'ятку скіфської доби – золоту пектораль.

Скіфи досягли високого, як на той час, розвитку. У VI ст. дон. е. скіф Анахарсис вважався одним із 7 мудреців світу. Він склав вірші про звичаї скіфські та еллінські. Його красномовство народило приказку: “Говорить, як скіф”.

Сармати ("оперезані мечем") – збірна назва кочових та іраномовних племен, які прийшли з Поволжя у ІІІ ст. до н. е.; їх панування у Причорноморських степах продовжувалось до ІІ-III ст.н. е. Сармати частково асимілювали скіфів. Як і інші кочівники, вони складались із союзу племен, найбільшими серед яких були язиги, роксолани та алани. Сармати не знали хліборобства, жили на возах. Велику роль у їхньому суспільстві відігравали жінки. Сармати торгували з грецькими містами-колоніями, робили напади на сусідні народи. Ударів сарматської важкоозброєної кінноти не могло витримати жодне військо.

 

Античні міста– держави північного Причорномор'я і Криму

У VІІІ-VІІ ст. дон. е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор'ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій у гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік та ін. на сході Кримського півострова тощо. У Боспорському царстві, що утворилося у V ст. дон. е., об'єдналося понад 20 міст-держав і колоній. У 107 р. до н. е. на Боспорі спалахнуло повстання рабів і залежних виробників на чолі зі скіфом Савмаком.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, лучництво, ткацтво, кушнірство, гончарство та ін., які обслуговували не тільки місцевих жителів, але й сусідні кочові народи. Торговельні шляхи пов'язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували пшеницю, рибу, сіль, шкіри, бурштин, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. дон. е. Розпочинаючи з ІІІ ст. дон. е., Грецію і сусідні держави охопила криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками, нападами сусідніх кочівників. На Північне Причорномор'я почала претендувати Македонія, Понтійське царство, згодом ця територія потрапила під владу Римської імперії.

Наприкінці ІІІ – у IV ст.н. е. античні міста-держави фактично перестали існувати. Навала готів у середині ІІІ ст.н. е. послабила, а навала гунів у 70-х роках IV ст. ─ остаточно зруйнувала Боспорське царство.

Античні міста-держави сприяли:

- ознайомленню з демократичним полісним устроєм держави;

- передачі місцевим племенам передової технології землеробства і ремесла;

- розвитку урбанізаційних процесів;

- запровадженню товарно-грошових відносин;

- залученню населення Причорномор'я до здобутків найпередовішої на той час античної культури.

 

 

Прабатьківщина слов'ян

Слов'яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов'янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов'ян.

У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV – ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов'янського етногенезу. Згідно неї предки слов'ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.

У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов'янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ – ІІ тис. до н. е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, у т. ч. германо-балто-слов'янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис до н. е., відокремилися й розселилися слов'яни між балтами, германцями та іранцями.

Отже, походження і етногенез слов'ян остаточно не з'ясовані.На основі даних археології, антропології, лінгвістики, етнографії праслов'янські корені простежуються з ІІ тис. до н. е. Це племена тшинецько-комарівської культури (XV – XI ст. до н. е.). Вони займали територію сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. До праслов'ян відносяться також племена лужицької, чорноліської, зарубинецької, черняхівської, пшеворської, київської та інших культур. Очевидно, у складі племен зарубенецької культури, що займали територію Середнього Подніпров'я, частину правобережного Полісся та частину Лісостепу бере свій початок український етнос.