Україна давня. Київська Русь у ІХ – ХІІ ст.

Роздробленість Русі мала як позитивні, так і негативні риси. З одного боку, у князівствах прискореними темпами йшло формування адміністративного апарату, розвиток господарства, міст, ремесел і торгівлі; з іншого – формування і відособлення окремих князівств не припинило розбрату, громадянських війн і конфліктів, внаслідок чого зменшувалася обороноздатність країни. Роз'єднаність Русі стала визначальним фактором її підкорення монголо-татарами. Князівські чвари й міжусобиці унеможливлювали організацію колективної оборони проти надзвичайно сильного противника.

Раніше всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк (у Новгороді і Полоцьку, подібно до Києва, існували храми cв. Софії).

Слідом за ними Київ втрачає владу над іншими князівствами, у тому числі, над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, які знаходились на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель.

Відокремившись від Києва, кожне князівство хотіло бути цілком суверенним і самостійно визначати “лад земельний”, тобто – внутрішній порядок, право війни й миру, зовнішньополітичний курс. Але Київ, як і раніше, продовжував залишатися заповітною мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому та розповсюдити свій вплив на інші руські землі. Серед династій, що вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-суздальської землі, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з київської, Романовичі з галицької та ін.

 

Феодальні князівства на території сучасної України

У період роздробленості на території сучасної України існували окремі або об'єднані Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Галицьке і Володимиро-Волинське князівства.

Чернігівське князівство і Новгород-Сіверська земля охоплювали територію лівого берега Дніпра, у басейні річок Десни, Сейм, Сож і верхньої течії Оки. Сюди входили колишні землі сіверян, частково радимичів і в'ятичів, а також до ХІІІ ст. Тмутараканське князівство (сучасний Таманський півострів на Керченській протоці).

Головними містами були Чернігів (згадується із ІХ ст.), Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб та інші. Чернігів справедливо вважався другим після Києва, за значенням і за культурними пам'ятками, містом.

Виділившись ще після Любецького з'їзду князів (1097 р.) в окрему землю, Чернігово-Сіверщина значно зміцнилася у середині та у 2-ій половині ХІІ ст. під керівництвом князівських династій Олеговичів (Ольговичів) і Давидовичів (Олег і Давид були внуками Ярослава Мудрого).

Демонструючи рідкісну для тих часів єдність і згуртованість, Олеговичі досягли значних успіхів у боротьбі за вплив та владу на Русі. Це в окремі періоди ХІІ - першої третини ХІІІ ст. поширювалися на Київ, Новгород, Рязань, Полоцьк та інші міста. Вони зуміли успішнопротидіяти володимиро-суздальським та смоленським володарям у їх претензіях на домінуючу роль у Південній і Південно-Західній Русі.

Чернігівсько-сіверські князі вславилися боротьбою та угодами із половцями, але не завжди їх походи проти кочівників були успішними. Так, у знаменитому "Слові о полку Ігоревім" розповідається про один із таких невдалих походів у степ, що був організований у 1185 р. новгород-сіверським князем Ігорем та його братом Всеволодом із Трубеча, а також Володимиром із Путивля, Святославом із Рильська, але без підтримки інших руських князів.

Упродовж тривалого періоду Чернігово-Сіверська земля відігравала провідну роль у житті південно-західної Русі, але у першій половині ХІІІ ст. вона остаточно розпалася на великі удільні князівства.

Київське князівство і Переяславська земля охоплювали в основному територію Правобережної України і простягалися до половецького степу на півдні. Це був один із найрозвинутіших і густо заселених оріонів країни, що налічувала близько 50 міст. Столиця – місто Київ, із населенням 30-50 тис., що залишався головним економічним, політичним та культурним центром всієї Русі.

На відміну від інших князівств, Київська земля не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь однієї князівської династії, а вважалася найпрестижнішою спадщиною усіх Рюриковичів. У боротьбу за цю спадщину включилися чернігівські, ростовсько-суздальські, смоленські, волинські та галицькі князі.

У ХІІ – ХІІІ ст. Київ і Київська земля зазнали значних міжусобиць, пограбувань і знищень. Протягом століття (1146 -1246 рр.) у Києві 47 разів змінювалися князівські династії, причому 35 князювань тривали менше одного року.

Найстрашніший погромом Києва у домонгольські часи відбувся в 1169 р., коли суздальський князь Андрій Боголюбський організував похід 12 князів на “на матір міст руських”.

Однак, як стверджують сучасні дослідники, ні після погрому 1169 р., ні, навіть, після монгольської навали 1240 р., роль і значення Києва як “матері міст руських” остаточно не занепадає.

Із Київським було тісно пов'язане Переяславське князівство. Територія його охоплювала землі Лівобережної України аж до степу. Центр знаходився у Переяславі – одному з найбільших міст у південній Русі.

Переяславське князівство не відігравало самостійної ролі і майже повністю залежало від Києва. Але саме з цією землею пов'язана перша згадка етноніма “Україна”.

Галичина стала окремим князівством за Ростиславовичів (Ростислав Володимирович – онук Ярослава Мудрого). Сини Ростислава, Рюрик, Володар і Василько, сиділи в містах Перемишль (вперше згадується у 981 р.), Звенигород (1087 р.), й Теребовля (1097 р.). Галицькі землі об'єднав в одне князівство син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.). У 1144 р. він переніс столицю з Перемишля в Галич, з того часу його земля почала зватися Галицькою і вийшла з-під контролю Києва.

Найбільшого розквіту Галицьке князівство досягло за Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він брав участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував зв'язки не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Завдяки такій політиці, зумів оборонити свою землю від нападників-сусідів, захистити її кордони. Галицьке князівство мало сильне військо, розвинуті міста, сільське господарство, солеварні, промисли, ремесла і торгівлю, підтримувало міжнародні торгові зв'язки. Його слава сягала на Заході Угорщини і Польщі, на півдні – аж до гирла Дунаю, де Ярослав ймовірно заснував новий Галич (тепер місто Галац у Румунії). Як сказано у "Слові о полку Ігоревім", Ярослав. «підпер гори угорські своїми залізними полками, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота». До речі, він був батьком оспіваної у "Слові" Ярославни.

Разом з політичним, економічним розвоєм Галичини зростало місцеве боярство. Воно намагалося здобути вплив на управління князівство і навіть втручалось у особисте життя князя; відомо, наприклад, про спалення боярами Анастасії – невінчаної дружини Ярослава. Галицьке боярство відзначалось своїм багатством і силою; у Галичині, можливо, найпомітніше у порівнянні з іншими князівствами, проявились аристократичні тенденції і впливи.

Володимиро-волинське князівство включало в себе землі в басейні річок Прип'яті і Західного Бугу. Волинська земля мала давні державницькі традиції й об'єднувала територію колишніх племінних союзів дулібів, бужан та волинян. Вона лежала на торговому шляху з Києва на Захід і ніколи не поривало тісних зв'язків із Києвом.

Волинь відігравала важливу роль у слов'янському етногенезі і у створенні державності східних слов'ян. У VI – VІІ ст. територія Волині входила до Дулібського союзу племен, згодом увійшла до складу Київської Русі. Баварський анонім Х ст. повідомляв, що волиняни мали 70 міст-замків.

За арабськими переказами з Х ст., на Волині існувало одне з перших державних утворень східних слов'ян з центром у Велині поблизу сучасного Володимира-Волинського на чолі з царем Маджаком.

На західних рубежах у Х ст. князь Володимир Великий заснував місто Володимир (вперше згадується у 988 р.), що став адміністративно-політичним центром Володимирської землі. Іншими важливими містами у цьому і сусідніх регіонах були Дорогобуж(1084 р.), Луцьк (1085 р.), Острог (1100 р.), Пересопниця (1149 р.), а також Берестя (Брест), Червен, Белз, Дорогочин та інші.

У ХІІ ст. окрему князівську династію на Волині започаткував внук В.Мономаха Ізяслав. У середині ХІІ ст. при князюванні Мстислава Ізяславича Волинь відокремилась від Києва.

Значно підняв авторитет землі Волинської Роман Мстиславович (1170-1205 рр.), який, повернувшись із Новгорода після смерті батька, заволодів престолом на Волині. Згодом постійно звертає свої погляди на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу із синами Ярослава Осмомисла.

 

Перші літописні згадки та походження етноніма “Україна”

Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала називатись Руссю. Народ називав себе руським, русинами, а свою мову – руською. Разом з тим, у ХІІ ст. уперше з'явився термін “Україна”, який став етнонімом наших земель. Уперше зустрічається у літописному оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р. Народ жалкував за князем і літописець записав “О нем же Оукраина много постона” (“За ним же Україна багато тужила”). Під 1189 р. той же київський літописець називає Україною пониззя Галицької землі, він пише, що князь Ростислав “приїхав до України Галицької, взяв два городи Галицькі”.

У ХІІІ ст. літопис відносить це ім'я до прикордонної з Польщею території Галицько-Волинського князівства по Західному Бугу: “Данило тоді вернувся додому і поїхав із братом Васильком і забрав Берестій, і Угровськ, і Верешин, і Столп'є, і Кошов, і всю Україну”.

Термін “Україна” упродовж наступних століть, у зв'язку з формуванням українського народу, набуває нового значення. З ХVІ ст. ця назва застосовується в офіційних актових матеріалах стосовно територіальних одиниць більшої частини краю. Назву “Україна” знаходимо у творах іноземців, у листах та універсалах козацьких гетьманів тощо.

Існують різні тлумачення походження терміну “Україна”:

1. від слова край, країна (у значенні – рідний край, рідна країна, рідна земля).

2. від слова окраїна (погранична, прикордонна місцевість).

3. від слова украяти, відрізати та ін.

Історики вважають, що спочатку слово "Україна" означало прикордонну територію, окраїну, і лише згодом воно почало означати етнічну територію українського народу.

Не виключено, що в період феодальної роздробленості цим словом могла позначатися відділена від влади київського князя частина території Русі, або ж окреме самостійне князівство. Ось чому у літописах згадується Галицька Україна, Волинська Україна, Чернігівська Україна, Київська Україна та ін. землі і князівства.

Але, як у києворуському, так і у литовсько-польському періодах, це слово означало, насамперед, певну територію і було географічним поняттям.

Стосовно назви Русь, то вона залишалася загальновизнаною і загальновживаною для подніпровських земель до ХVІІ - ХVІІІ ст., а для західноукраїнських земель ─ аж до ХХ ст.

 

1.  Найдавніші поселення на території України.

2.  Неолітична революція. Племена Трипільської культури.

3.  Давні кочові народи (кіммерійці, скіфи, сармати).

4.  Античні міста-держави у Північному Причорномор'ї та у Криму.

5.  Походження і розселення слов'ян. Східнослов'янські союзи племен.

6.  Утворення та розвиток Київської Русі у ІХ – ХІІ ст.

7.  Роздробленість Русі. Походження етноніма "Україна".