Україна давня. Київська Русь у ІХ – ХІІ ст.

За князювання Ярослава остаточно утвердилося християнство, сформувалася руська православна церква, було засновано православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. Значно розбудовано Київ; лише церков було у “золотоверхому” граді понад 400, у тому числі окраса столиці – собор Святої Софії, при якій було створено бібліотеку. Ярослав сприяв укладанню збірника законів “Руська правда”. З метою запобігання міжусобицям дбав про збереження цілісності держави на основі принципу сеньйорату – старшинства у розподілі земель і політичної влади в межах родини.

Турбувався Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Не випадково, що історики часто називають його “тестем Європи”. Сам був одружений з дочкою шведського короля Олафа – Інгігердою, його дочка Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії Гарольда Суворого, друга дочка Анна – стала дружиною французького короля Генріха І, дочка Анастасія була у шлюбі з угорським королем Андрашем І. Крім того, син Всеволод був одружений з дочкою візантійського імператора Марією.

Помер Ярослав у 76-річному віці, похований в Києві, у Софіївському соборі.

Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов'ян, найвищому піднесенню й розквіту Київської Русі. За цих князів Русь досягла зеніту своєї могутності і світового визнання.

За формою правління Русь у цю добу була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя “світлі князі” та бояри володіли князівськими і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, які перебували у їхній залежності, були власниками окремих міст та сіл у Київській Русі. Власність набула спадкового характеру.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі. Із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві. Княжі мужі становили старшу дружину і виконували роль центрального апарату управління (воєводи, удільні князі, посадники, тисяцькі, волостителі і т. д.). Значну роль відігравала молодша дружина – професійні воїни та найближчі слуги князя.

Помітне місце в управлінні державними справами займало віче. Одні історики вважають віче демократичним органом влади за участю міських низів. Інші – що вічем літописці називають зібрання лише “лучших мужів”.

Місцевий апарат управління був представлений соцькими, десяцькими, тіунами, вірниками і т.д.

Держава східних слов'ян охоплювала значнутериторію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. км2 (майже половина її – у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб.

Основною категорією населення Київської Русі були феодально-залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

У феодальній державі існували різні ступені залежності смердів. Велику групу становили закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику. Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. Інша група – рядовичі – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність. У дворі феодала мешкали і працювали холопи. Ще була челядь, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки воно на той період вже було економічно невигідним.

Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “Руською правдою” – збірником судових законів, укладеним за князя Я. Мудрого. Цей нормативний кодекс забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Так, обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня. Відомо понад 100 списків “Руської правди”, що мала великий вплив на подальший розвиток феодального права України, Росії, Білорусі і Литви.

Київська Русь складалася і розвивалася як поліетнічна, багатонаціональна держава. Разом із слов'янами, що становили більшість, тут проживали понад 20 неслов'янських народів (балтські, фінсько-угорські, тюркські та ін.). Дискусійним є питання про існування єдиної давньоруської народності.

 

Пошуки нових форм управління у 2-й половині ХІ – на початку ХІІ ст. Князь Володимир Мономах (1113-1125 рр.).

Після смерті Ярослава Мудрого землі Київської Русі були поділені між п'ятьма його синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, В'ячеславом. Старші сини Ізяслав Ярославич, Святослав Ярославич та Всеволод Ярославич майже двадцять років спільно правили країною, уклавши так званий "тріумвірат Ярославичів" (1054-1073 рр.). У цей період новими статтями була доповнена "Руська Правда" ("Правда Ярославичів", 1072 р.). У 1068 р. брати зазнали поразки від половців на р. Альті. Тоді ж у Києві відбулося повстання міщан, внаслідок якого київський престол короткотривало зайняв полоцький князь – Всеслав, однак незабаром за допомогою поляків Ізяслав повернув собі Стольний град. Ізяслав Ярославич правив у Києві у 1054 – 1068, 1069 – 1073 і 1077 – 1078 рр.; Святослав Ярославич у 1073 – 1077 рр.; Всеволод Ярославич у 1078 – 1093 рр.

Наступними великими київськими князямибули Святополк Ізяславич (1093 – 1113); Володимир Мономах (1113-1125); Мстислав Володимирович (1125-1132) та ін.

Перед загрозою зовнішніх ворогів Київської Русі, особливо кочівників-половців, князі намагалися