Україна у 1920 – 1930 роках. ІІ Світова війна

 

Колективізація. Голодомор 1932 – 1933 рр.

Колективізаціяпередбачала переведення селянства від індивідуального господарства до колективного виробництва. Колгоспи були необхідні для проведення індустріалізації, як зручна форма експлуатації та викачування коштів, що досягалось шляхом пограбування села.

Курс на “суцільну колективізацію” та “ліквідацію куркульства як класу” обгрунтував листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Колективні господарства створювались насильно, під загрозою репресій, широко використовувався досвід “воєнного комунізму”, набутий більшовиками у роки громадянської війни. Наприкінці 1932 р. в УРСР налічувалось 70% селянських колективних господарств, що становили понад 80% посівних площ. Було розкуркулено понад 200 тис. селянських господарств.

У 1932 – 1933 рр. більшовицька партія організувала терор голодом. Апогей голодомору припав на весну й літо 1933 року. Кількість жертв голодомору становила щонайменше 3,5 – 5 млн. чол. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять близько 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Лише напередодні війни сільське господарство почало виходити на рівень продуктивності, що існував до початку проведення суцільної колективізації. Колективізація й голодомор стали однією з найжахливіших подій в українській історії.

Крім страшного голокосту,колективізація призвеладознесилення продуктивних сил села; знищення підприємливих заможних селян (куркулів); падіння урожайності і зменшення валових зборів зернових; зменшення поголів'я великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз; ліквідації мережі підприємств і організації с/г кооперації; розриву торговельних, у тому числі міжнародних, зв'язків тощо. Було остаточно зламано опір селян радянській владі, а оскільки селянство становило основу українського національного руху, то колективізацію і голодомор можна розглядати і як прагнення більшовицької влади назавжди покінчити із небезпекою “українського націоналізму”.

Упродовж довготривалого періоду Радянська влада заперечувала сам факт голоду. Його намагалися викреслити з історичної пам'яті та суспільної свідомості. У 1930-х роках замовчувалася ця трагедія й на Заході. Західній спільноті важко було повірити, що у державі, яка експортує зерно і відмовляється від допомоги, може лютувати такий страшний голодомор. Дезінформували громадськість з цього питання й виступи багатьох представників західноєвропейської культури (Бернард Шоу та ін.), які “вивчали” становище з голодом в СРСР за ретельно підготовленими чекістськими сценаріями.

 

Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Масові репресії

Більшовицький тоталітаризм означав партійно-державну монополію на владу та істину в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя, встановлення безмежного контролю над армією та іншими силовими структурами, над профспілками і громадськими організаціями, над засобами масової інформації, освітою, церквою тощо.

За масштабами діяльності і за розмахом знищення населення власної країни сталінський тоталітарний режим не має рівних у світовій історії. Мова йде про десятки мільйонів громадян. Щорічно у сотнях таборах, заснованих вперше більшовиками ще у 1918 р., “перевиховувалось” приблизно 8-10 млн. осіб – “ворогів народу”. Необґрунтовані репресії охопили робітників, селян, інтелігенцію. Ті, кого обминула трагічна участь, змушені були пристосовуватися до нав'язаних режимом ідеологічних догм і порядків.

Україна за сталінського режиму 1920-х – початку 1950-х рр. зазнала чи не найбільших втрат з усіх радянських республік. Внаслідок репресій і війн постраждало понад 20 млн. безневинних людей.Антинародна політика призвела до колосальних людських, природних, матеріальних і духовних втрат.

Розпочинаючи із вигаданої “справи СВУ” 1929-1930 рр., з арештів початку 30-х рр., тобто ще задовго до вбивства у Ленінграді С. Кірова (1 грудня 1934 р.), в УСРР почалося справжнє гоніння на інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас та сотні інших. М. Скрипник та М. Хвильовий у страхітливому 1933 р. покінчили життя самогубством.

В Україні протягом 1930-х років було розкрито до 100 “ворожих” організацій, центрів”, “блоків”. Масштаби політичних репресій не можуть не вражати.

В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгромлено Спілку письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушені були емігрувати. У 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників обласних, 90% керівників районних відділів та кожного десятого вчителя.

Руйнівний смерч пронісся у збройних силах, органах держбезпеки і навіть у правлячій партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р., було репресовано 100. Жертвами чисток стали 170 тис. (37%) членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК комсомолу і т.д. Під репресії потрапили Ю. Коцюбинський, С. Косіор, П. Постишев, Й. Якір, І. Дубовий, П. Любченко та багато інших.

5 грудня 1936 р. була затверджена сталінська Конституція СРСР – конституція “переможного соціалізму”, а 30 січня 1937 р. – Конституція УРСР, до якої увійшли положення союзної конституції. Закони СРСР були обов'язковими на території республіки.

В СРСР утвердилися єдина офіційна ідеологія та єдина партія; було ліквідовано інакомислення на всіх рівнях і у будь-яких проявах; проводилася політика наступу на релігію; придушення інтелігенції; закриття альтернативних громадських установ та об'єднань; усунення від влади членів інших партій та призначення на керівні посади тільки комуністів (для цього у Конституції було закріплено положення про керівну роль ВКП(б); створення нового типу радянської номенклатури