Україна у 1920 – 1930 роках. ІІ Світова війна

Сформульована Сталіним “теорія” загострення класової боротьби у ході соціалістичного будівництва призвела до безпідставних репресій безневинних людей. Чим більшими були здобутки соціалізму – тим більше з'являлось “ворогів народу”. В свою чергу, масові репресії забезпечували насадження у суспільстві почуття страху, як основного стимулу до праці і послуху, а також дармову робочу силу для великих будов через табірну систему.

 

 

Територія західноукраїнських земель, де проживало бл. 7 млн. українців, входила до різних держав: Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі; Північна Буковина і придунайські землі – Румунії; Закарпаття – Чехословаччини.

Окупаційна іноземна адміністрація здійснювала колонізаторську й асиміляторську політику (виключення становить Закарпаття, бо у Чехословаччині у міжвоєнних роках встановився досить демократичний режим). Землі роздавали поневолювачам, переслідувалась українська мова, культура. Під тиском дискримінації, у пошуках кращої долі багато західних українців емігрували.

 

Східна Галичина і Західна Волинь під польською окупацією

У складі Польщі українські землі утворювали чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське, що становило приблизно 25% території всієї польської держави. Тут проживало приблизно 28% населення Польщі (5,6 млн українців і 2,2 млн поляків за даними перепису 1931 р). Українське населення “східних кресів” називали “русинами”, а саму територію – Східною Малопольщею.

Поляки посідали панівне становище в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя. Для Польщі ці землі стали сировинно-аграрним придатком, так званим “Польщею – Б”. Протягом 1920-1938 рр. були надані землі приблизно 200 тис. польським “осадникам”. “Осадники” мали сприяти асиміляції українців та проводити на місцях офіційну політику польського уряду.

Польська політика в українському питанні пройшла ряд етапів:

1919 – 1923 рр. – етап “невизначеності”. Польща обіцяла українцям автономію; українські діячі ЗУНР в еміграції намагалися відстояти свою державність перед міжнародною спільнотою, але у 1923 р. країни Антанти остаточно визнали суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

1923 – 1926 рр. – етап “тиску”. Період активної колоніальної політики, яка призвела до того, що українські воєводства у Польщі економічно і політично занепали. Польську мову було проголошено державною. Українські школи закривалися: із 1859 українських шкіл у 1922 – 1923 рр. залишилося лише 845 у 1926 – 1927 рр.

1926 – 1939 рр. – етап репресій і пошуків компромісів.

Після державного перевороту 1926 р., фактичним диктатором Польщі став Ю. Пілсудський, який оголосив проведення політики “санації”. Польща прагнула відновити свою могутність “від моря до моря”, а це вимагало стабілізації внутрішнього становища. Тому поряд із репресивною політикою, набула поширення ідея не національної, а державної асиміляціїнаціональних меншин. Українці отримали представництво у польському Сеймі й Сенаті.

Саме у цей період активізувалася діяльність українськихполітичних партійтаорганізацій. Найбільшим і найвпливовішим було ліберально-демократичне Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), засноване у 1925 р. у Львові. Неофіційним органом УНДО стала газета“Діло”. У 1935 р. партія проголосила курс на “нормалізацію” польсько-українських відносин. Тодішній лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалків польського сейму.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) та Українська соціал-радикальна партія (УСРП) пропагували немарксистський соціалізм та орієнтувалися на цінності європейської соціал-демократії.

Трагічно склалася доля Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), щобула заснована як Компартія Східної Галичини ще у лютому 1919 р. Її лідери Й. Кролик (Васильків), Р. Кузьма (Турянський), Г. Іваненко, М. Заячківський та ін. виступали за об'єднання Західної України із УРСР. Але у 1927 – 1928 рр. Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович спровокував розкол у західноукраїнському комуністичному русі, а у 1938 р. виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як “фашистських агентів”. Усі її члени були репресовані.

Ідею незалежної соборної України відстоювалинаціоналістичні організації, найвідомішими серед яких були Українська військова організація (УВО) та Організація українських націоналістів (ОУН).

УВО була заснована у 1920 р. колишніми членами УГА у Празі з метою боротьби за незалежну Україну. Лідером згодом став Є. Коновалець. Члени УВО здійснили низку замахів на польських діячів, у тому числі на Ю. Пілсудського (С. Федак, 1921 р.). У 1929 р. УВО увійшла до складу ОУН.

Організація українських націоналістів (ОУН) розпочала свою діяльність наприкінці січня 1929 р. на з'їзді у Відні. Протягом 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець. Після його загибелі у 1938 р. відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником та ОУН(Б), або ОУН(Р) на чолі з С.Бандерою. У 1930-х рр. головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного” (“інтегрального”, “чинного”) націоналізму. Значною мірою спиралася на студентство і діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських та радянських урядовців. Провідним ідеологом ОУН став Д.Донцов, який проголошував націю абсолютною цінністю та проповідував культ самовідданої боротьби за українську державу.

Існувало багато інших партійних, громадських, церковних об'єднань. Наприклад, до 1936 р. діяла Українська католицька партія (УКП) на чолі з О.Назаруком та Г.Хомишинимта ін. На Волині відомим було Волинське українське об'єднання (ВУО), одним