Україна у 1920 – 1930 роках. ІІ Світова війна

Через 13 місяців після початку війни, у липні 1942 р. вся територія України, включаючи й Крим, була окупована нацистами. Понад 8 місяців тривала оборона Севастополя, під час якої нацисти втратили майже 300 тис. чол. – більше, ніж у всіх бойових діях у Європі, Африці та Атлантиці від початку ІІ Світової війни і до нападу на СРСР.

 

Німецький окупаційний режим

Протягом літа ─ осені 1941 р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”) відійшли до Румунії; “Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території Генерального губернаторства; на решті українських земель було створено Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових.

Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців, а останні мусили працювати, працювати і ще раз працювати. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Дуже частими були масові розстріли заручників чи в'язнів, крім того, окупанти вивозили українську молодь, й навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Захоплюючи великі міста, нацисти нищили або грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. Знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києвіта ін.

Було створено потужний адміністративно-каральний апарат влади, який опирався на державну таємну поліцію (гестапо), озброєні охоронні загони (СС), службу безпеки (СД). Крім цього існували допоміжні органи влади: бургомістри і міські управи в містах, голови і управи в районах, старости в селах, також допоміжна поліція та ін. Запроваджувалася сувора регламентація всіх сторін життя населення, аж до оголошення в газетах про дозвіл на шлюб, встановлено: жорсткий паспортний режим; 12 годинний робочий день; трудова повинність з 14 до 65 років; грошові і натуральні податки. Окупанти зберегли колгоспи, як зручний засіб викачування хліба з країни.

Було запроваджено набори юнаків і дівчат для роботи у Німеччині. Всього за роки війни із України нацисти вивезли 2,4 млн. чол.

 

Український самостійницький рух. Створення УПА

Після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941 р. було проголошено Акт відновлення Української державності і сформовано уряд на чолі з одним із лідерів ОУН (Б) Ярославом Стецьком. Цю акцію українське населення західноукраїнських земель вітало з великим ентузіазмом. Проте німецька влада відкрила свої карти, де, як відомо, не було місця політичній самостійності українського народу. Нацисти заарештували лідерів ОУН Я. Стецька, С. Бандеру й членів крайового правління. Арештованих відправили до Берліна, а потім у концтабір Заксенхаузен.

Це призвело до того, що почали формуватися українські підпільні та партизанські групи. Ще у 1941 р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ” і підтримували контакти з урядом УНР у вигнанні. Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси українського населення. Виходять у світ українські газети – “Волинь” у Рівному за редакцією Уласа Самчука, “Українське слово” у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув'язнені, або розстріляні (І. Рогач, О.Теліга) нацистами у Бабиному Яру, оскільки німці за жодних обставин не хотіли допустити посилення самостійницького руху.

В таких умовах український рух опору ставав все організованішим і масовішим. Поступово створюється Українська Повстанська армія, перший штаб якої знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Одним з перших головнокомандувачів УПА став Дмитро Клячківський (Клим Савур). Днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р.

У 1943 р. відбулася реорганізація загонів УПА під керівництвом ОУН(б) з поділом її на УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Схід і УПА-Південь. Найактивнішу діяльність розгорнули загони УПА-Північ і УПА-Захід. Головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка); Дмитро Клячківський очолював до своєї загибелі у 1944 р. загони УПА-Північ.

УПА нараховувала до 100 тис. вояків. Вони вели партизанську боротьбу проти всіх ворожих сил, зриваючи економічні і політичні заходи окупантів, здійснювали диверсії і проводили військові дії, налагодили розвідувальну й агітаційно-пропагандистську роботу і т. п.

Українські повстанці змушені були протистояти не тільки німецькій окупаційній владі, але й воювати проти радянських партизанів і комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової та інших польських формувань, які намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі. Звідси – численні трагедії і втрати, що їх зазнало українське і польське населення, зокрема, на території Холмщини та Волині.

 

Радянський підпільний і партизанський рух

У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. У 60 з'єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонах і групах радянського спрямування налічувалося до півмільйона бійців.

Червоні партизани здійснили на транспортних артеріях ворога близько 5 тис. великих операцій і безліч дрібних диверсій. За радянською інформацією, вони підірвали маже 5000 залізничних ешелонів, понад 1560 танків і бронемашин, знищили понад 200 літаків, майже 1000 складів, 250 вузлів зв'язку і т. п.

Відомими є рейди великих загонів і з'єднань С. Ковпака у Карпати, О. Сабурова – на Житомирщину, О. Федорова – на Волинь.

У 1944 р. радянське керівництво сформувало Першу Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П. Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу.

Радянські партизани на території України боролися як з німцями, так і з українським національно-визвольним рухом, особливо у Західній Україні. Москва за всяку ціну хотіла знищити всі ті сили, які прагнули відновити самостійну Українську державу. Незважаючи на це, підтримка УПА зі сторони місцевого населення, зокрема на Волині, була значно більшою, ніж червоних партизан.

 

Українська дивізія СС “Галичина”

Після перемог Червоної Армії під Сталінградом, Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У 1943 р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. За таких обставин частина українських діячів у Галичині і фракція ОУН(М) почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”.

Як відомо, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ–початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України. До того ж, у Галичині добре пам'ятали більшовицький терор “перших совітів” 1939-1941-х рр.

Ініціатори створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли, щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах національної державності та захисту українців від червоного терору.

Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов'язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися.

Українським дивізійникам вдалося відстояти можливість прийняти присягу на вірність Україні. Створена у 1943 р., українська дивізія “Галичина” брала участь в боях із Червоною Армією і була розбита у липні 1944 р. під Бродами.

Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Але не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги.

 

Завершення і підсумки війни

18 грудня 1942 р. у ході Сталінградської битви радянські війська вибили німців із першого населеного пункту Луганської області (с. Півнівки).

Після Курської битви влітку 1943 р. розпочався форсований наступ на добре укріплену нацистами оборонну лінію на Дніпрі. Ціною надзвичайно великих жертв вдалося увійти до Києва до річниці “Великого Жовтня” – 6 листопада 1943 р. До речі, 20% усіх Героїв Радянського Союзу (багато посмертно), були удостоєні цього звання саме за битву за Дніпро.

Протягом 1943 – 1944 рр. радянське командування провело декілька великих військових операцій на території України. Однією з найбільших була Корсунь-Шевченківська на початку 1944 р., у результаті якої понад 10 фашистських дивізій потрапили в оточення. Остаточне звільнення від нацистів військами Радянської армії відбулося 28 жовтня 1944 р. (с. Лавочне Львівської області). У наступальних операціях на обширній території від Полісся і до Чорного моря брали участь війська 4-х Українських фронтів. 1-й Український фронт також брав участь у штурмі Берліна, українські бійці першими встановили прапор над Рейхстагом.

Нацистська Німеччина капітулювала 8 травня 1945 р. В СРСР День перемоги у “Великій Вітчизняній війні” встановлено 9 травня (з 1965 р. – вихідний).

Друга світова війна закінчилася пізніше – 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії. Натомість у західних областях УРСР і далі продовжувалася збройна боротьба за незалежність проти радянської і польської окупації. В СРСР і Польщі відстоювання ідеї незалежності України вважалося одним із найбільших злочинів, за який стратили не одну тисячу патріотів.

У ході війни Україна втратила понад 8 млн. чоловік (загальні втрати понад 14 млн.), що є одним із найбільших показників втрат серед інших народів. За роки війни УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

 

 

1. Радянська Україна у складі СРСР. НЕП. Українізація. Індустріалізація. Колективізація. Голодомор. Репресії. "Розстріляне відродження".

2. Становище західноукраїнських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. Утворення та діяльність ОУН. Проголошення Карпатської України.

3. Радянсько-німецькі договори. Західноукраїнські землі у 1939 – 1941 рр.

4. Напад нацистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої у 1941 – 1942 рр.

5. Фашистський окупаційний режим (1941 – 1944 рр.). Рух Опору. Червоні партизани і підпільники. УПА.

6. Звільнення українських земель від нацистської окупації. Підсумки війни.