Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла

Перебуваючи у Бродах у липні 1640 р., Радзивілл відзначив місцеві укріплення, які Ст. Конецпольський звів за голландською фортифікаційною системою. Водночас зауважував, що гетьман прагнув мати пишну резиденцію, а позаяк у Бродах бракувало місця для спорудження палацу, він почав його будівництво

«у трьох милях звідти, у місцевості, що зветься Підгірці , [... ] для себе, для своїх [родичів] і на подив усьому королівству. Для себе, гадаю, тому, що [він] не бачив на власні очі краси Італії й хотів створити свій мікрокосмос; для своїх [родичів] – аби увічнити назавжди таке велике починання; для королівства – аби вражати цією прегарною будівлею як усіх цікавих, так і подорожників» [II, s. 217].

Радзивілл, вільний від будь-яких заздрощів, уважав, що йому бракує письменницького хисту, аби відтворити у словах красу нової резиденції сусіда, яка цілком «може конкурувати з найкращими італійськими будівлями» та «найгар- нішими палацами інших народів». Він відзначав чудове розташування замку,

вікон котрого відкривався мальовничий краєвид – широка рівнина, укрита лісами, містами та селами. Подобалися йому й великі, вигадливо оздоблені замкові покої. Водночас від його ока не укрилося, що резиденція в Підгірцях «ретельно пристосована до потреб оборони» [II, в. 217]. Місцеві сади на трьох терасах нагадували Радзивіллові кращі зразки італійського паркового мистецтва. В аналогічному стилі було витримано фонтани, створені прибулим із Рима майстром. Був тут і свій виноградник, за котрим доглядав спеціально найнятий угорець, – усе це заради примхи гетьмана, якому кортіло мати кілька бочок власного вина (воно, між іншим, не припало канцлерові до смаку).

Ст. Конецпольський поділився з Радзивіллом планами облаштування у своїх володіннях якого-небудь чернечого ордену. Він показав йому рештки давніх укріплень, «оточені тінистими лісами й деревами, особливо диким горіхом, який зветься волоським; усюди струмки та джерела, що б’ють ключем. [... ] Саме положення [цього місця] надихає й запалює дух побожності» [II, в. 218]. Ішлося про руїни давньоруського Пліснеська, що на його окраїні нині височіє Підгорецький монастир (сучасний архітектурний комплекс датується XVIII ст.).

Попри побожність гетьмана, деякі його вчинки віддавали блюзнірством, хай і неусвідомленим. Так, улітку 1643 р. Альберт Станіслав став свідком того, як у костелі в Підгірцях, усім на посміх, брали шлюб потворні карлик і карлиця. Після цієї «нечуваної й дуже кумедної» церемонії, як занотував канцлер, молоді «сіли з нами за один стіл і брали участь в урочистих танцях. Що діялося між ними потім, сміх не дає змоги написати» [II, 8. 361-362].

Утім, навіть життя у глибинці подеколи було для Радзивілла аж ніяк не безхмарним. Того ж таки 1643 р. мешканців Волині непокоїли сильні смерчі.

травня, за словами Альберта Станіслава,

«коли я сидів за обідом у моєму замку у Крупі , за півмилі від мене, у селі Бабин, де перебували тоді троє шляхтичів Бабинських, що з них один, наймолодший, служив при моєму дворі, з’явилася хмара у формі колони, яка розділялася й знову згорталася. Як мені розповів мій служебник Бабинський (а був він з аріанської секти), у чийому дворі все й сталося, це спричинило бурю, яка поламала дахи домівок, здійняла в повітря віз, унесла воду зі ставка на 30 і більше ліктів, хотіла підняти вгору слугу й, відірвавши його від стіни будинку, кидала в різні боки та невідомо куди затягла б, якби сусідні будівлі не затулили бідаху від того страшного буревію. [. ] Потужний подув північно-західного вітру тривав хіба хвилину – а інакше всі повмирали б від страху. [. ] У двох милях звідти в полі знайшли унесеного бурею мертвого хлопа з покрученими руками та ногами» [II, в. 359].

Щоправда, в опис драматичних подій вкрались і фантастичні, цілком у дусі часу, деталі. Радзивілл, наприклад, був певен, що «цю трагедію спричинили чаклунки» – недарма ж шляхтич із Бабина розповів йому, що зі страшної хмари, яка завдала стільки шкоди селу, «вийшли малі чорні люди, які чимдуж волали: “Бий, мордуй! ”« (утім, навіть така чудасія, як занотував канцлер, не змусила його служебника покинути аріанство). Щоправда, того року від буревію постраждали й оселі правовірних католиків. У червні, щойно Альберт Станіслав виїхав до Луцька, над Оликою пронеслася буря, яка

«скривила хрест на верхівці костелу, зірвала дахи з будинків і в різний спосіб лютувала у замку. Казали, що якісь муляри, стоячи високо на ратуші, виразно бачили у самому центрі смерчу ведмедя – і втекли, вражені. В іншому разі той вихор скинув би їх із височини й, мабуть, переніс в інший світ або радше на небо» [II, s. 362].

Не завжди ідилічними були й взаємини між родичами та сусідами. Скажімо, навесні непогодного 1643 р. спалахнула суперечка між Самуелем Каролем Корецьким та Миколаєм Чорторийським, котрий, як знаємо, разом з Альбертом Станіславом Радзивіллом і Станіславом Потоцьким опікувався майном молодих Корецьких після смерті їхнього батька (1633 р.) – яблуком розбрату стали 150 тис. злотих. Радзивілл, котрий у своєму щоденнику доволі уїдливо коментував