Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла

Повертаючись до подій рубежу 1640-1650-х рр., слід наголосити, що Радзивілл не брав у них безпосередньої участі, проте їх зафіксовано в його щоденнику, і ці записи відбивають ставлення канцлера до того, що діялось у країні. Власне, через свою експліцитність вони не потребують якихось коментарів. В описах дій повстанців виразно превалюють чорні фарби, тільки зрідка поступаючись іншим відтінкам. Скажімо, із приводу козаків, розбитих під Берестечком, Альберт Станіслав зауважував: «Дивно, що жоден із них не просив пощади – просто клали шию під меч, тому й не було ніяких жалощів» [Ш, 8. 309].

Послуговуючись інформацією з надійних джерел, Радзивілл не тільки відтворив на папері послідовність тодішніх подій, а й доволі точно передав відразливу воєнну буденність: з одного боку, нищення католиків, варварська наруга над їхніми святинями, і сліпа лють у відповідь – з іншого. Зауважимо хоча б Радзивіллову оповідь про смерть полковника Данила Нечая в лютому 1651 р. :

«Висланий Хмельницьким із 30 тис., аби завадити збору наших солдатів, [він] спочатку зайняв Шаргород, місто Замойського, і розграбував його; звідти вибрався до Красного, міста того самого пана. Туди з кількома тисячами солдатів підтягнувся польний гетьман Калиновський і штурмом відновив у місті лад, знищивши 7 тис. ворогів; решта сховалась у замку. Назавтра [гетьман] ударив по замку; дякуючи Богові, наступ був вдалий, позаяк і п’яний Нечай загинув, і до 3 тис. козаків порубано. Коли наші захопили замок, там на килимі лежав труп Нечая, і сиділи при ньому чотири попи-схизматики разом із братом померлого; усіх їх порубали шаблями» [Ш, s. 288].

Загалом Радзивілл усіляко ганив українського гетьмана, а з приводу «вікопомного возз’єднання» у січні 1654 р. записав:

«Хмельницький, дізнавшись про укладення миру між нашими й татарами (яким би хитким він не був) і палаючи лютою ненавистю, звернувся по допомогу до Москви й цього місяця склав присягу в місті Переяславі. А оскільки, відповідно до варварських звичаїв

Москви, вони всіх хлопів називають підданими, він, почувши це слово, сторопів і, похиливши голову, велів принести йому горілки; випивши її, склав присягу. Одразу по тому московський [цар] зайняв міста й замки, передовсім Київ, вислав двох воєвод і наказав збудувати фортецю поблизу собору Св. Софії» [Ш, s. 407].

Як відомо, наслідком Переяславської угоди стало розгортання воєнних дій між Річчю Посполитою й Московською державою. До прикрих поразок, що їх у цій війні зазнала польсько-литовська сторона, додалася інтервенція Швеції (1655 р.). Нескладно уявити, як тяжко переживав ці події Альберт Станіслав. Раніше, дякуючи Богові за кожен прожитий рік, він не раз приписував милості Всевишнього (а заразом і заступництву Божої Матері) те, що його Батьківщина залишалася оазою спокою в охопленій полум’ям Тридцятилітньої війни Європі. Натомість зараз його світ розлітався на друзки – і це, напевно, прискорило смерть князя, котрий пішов із життя у Ґданську в листопаді 1656 р.

За півтора роки до смерті, у березні 1655 р., Альберт Станіслав, передчуваючи близький кінець, склав докладний заповіт [III, в. 448-467] – мовляв, настав час «покірно зсісти з коня Погоні» (тобто розлучитися зі знаком своєї канцлерської гідності – державною печаткою з гербом Литовської держави), адже він «не у змозі укритися від погоні смерті». Понад усе князь бажав упокоїтись під склепінням збудованого ним олицького костелу, хоча водночас і передбачав, що цьому може перешкодити ситуація на Волині.

Щодо зведення Альбертом Станіславом «мурованого костелу Найсвятішої Трійці», який мав статус колеґіати, також є цікаві записи у щоденнику. Радзивілл пояснював, що на цей крок його підштовхнуло запізніле сумління, мовляв, «я, прах і попіл, брудом гріхів заплямований, мешкаю в мурованому домі, а Творцеві й Подавцеві всього сущого досі вклонялись у дерев’яний споруді» [II, 8. 221]. Відтак, як уже відзначалося вище, 1635 р. й було закладено наріжний камінь майбутнього собору. Робили це двічі. Перший раз – 9 вересня, за присутності князя Миколая Чорторийського, волинського каштеляна й сусіда. Однак невправність майстрів роздратувала Радзивілла, тож він покликав на допомогу архітектора ордену єзуїтів Бенедикта Моллі, котрий прибув із Рима задля будівництва костелу й колегіуму в Острозі. Той розкритикував місце, обране під «будмайданчик», відтак, зауважував шляхетний мемуарист, «треба було все викопати наново, і 12 вересня видобутий камінь зі срібним написом, зробленим моєю рукою, удруге поклали у землю. Це дуже потішило мою душу, яку Бог обрав, аби вона за превеликі добродійства звела на його честь олтар» [І, в. 466-467].

Тепла й сонячна осінь посприяла тому, що майстри впорались із закладкою фундаментів споруди до кінця листопада. Утім, загальні темпи будівництва були порівняно невисокими. За п’ять років, у серпні 1640 р., храм, де ще тривали опоряджувальні роботи, освятив луцький біскуп Анджей Ґембицький. По тому в підземелля собору перенесли прах матері Альберта Станіслава, його першої дружини Реґіни фон Айзенрайх і трьох братів князя. Головною реліквією костелу стала частка мощів св. Арґентина, подарованих Радзивіллові папою Урбаном VIII у січні 1625 р., коли він, щойно