Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла

Загалом Альберт Станіслав, посвоячений із кількома могутніми родовими кланами (Острозькими, Конецпольськими, Корецькими), охоче демонстрував сімейну солідарність. Для цього було чимало приводів, включаючи сумні. Так, у жовтні 1642 р. пішла з життя вдова великого коронного канцлера Томаша Замойського – Катерина, дочка князя Олександра Острозького. Вона доводилася дружині Радзивілла близькою ріднею – тіткою по материнській лінії. За місяць у Замості відбувся похорон, на який Альберт Станіслав вирушив не лише з поваги до небіжчиці, а як опікун її осиротілої дочки Іоанни (друга донька Томаша та Катерини Замойських не той час уже була видана заміж за Єремію Вишневецького). Ще за життя матері руку Іоанни було обіцяно синові Станіслава Конецпольського – Александрові, і гетьман прагнув за допомогою Радзивілла якомога скоріше залагодити цю справу.

На похорон зібралася величезна кількість родичів, а також чимало духовних осіб високого ранґу зі львівським архієпископом на чолі. Як занотував Радзивілл, «задля утримання гостей щодня вбивали сто волів; про інші видатки залишається тільки гадати». Уже за день після погребальної церемонії почалися перемовини про укладення шлюбу між сином гетьмана й Іоанною Замойською. Атмосфера була не дуже сприятливою: довкола ширились «якісь чутки, котрі, через втручання дідька, легко розносяться за таких обставин». Проблем додавав конфлікт між Є. Вишневецьким і гетьманом. Ішлося про 40 міст, котрі, на думку Ст. Конецпольського, він мав контролювати як переяславський староста. Урешті-решт обидві сторони домовилися про шлюб. На третій день після похорону костел у Замості став місцем інших урочистостей: львівський архієпископ обвінчав І. Замойську з великим коронним хорунжим А. Конецпольським. Весілля тривало два дні, але «без музики та співів» [II, в. 327].

Ці події, найактивнішу участь у котрих брав канцлер Радзивілл, виразно засвідчують житейський прагматизм, який панував у тодішньому шляхетському середовищі, і подеколи, як нам може здатися, межував із цинізмом. Це, звісно, не був світ без звичайних людських почуттів, однак вони повсякчас поступалися ширшим (клановим, родовим, корпоративним) інтересам. Скажімо, вірність своєму подружжю високо цінувалася – недарма той-таки Радзивілл відносив до грона чеснот К. Замойської те, що вона, овдовівши, «ніколи не замислювалася над новим заміжжям», або вихваляв як «славну матрону» й «приклад для вдів» дружину свого двоюрідного брата Лавінію Корецьку, котра «впродовж шістнадцяти років, утративши чоловіка, жила, нікого не обтяжуючи та виховуючи дітей, яким до маєтностей дідичних, батьківських додала багато придбаних нею» [II, 8. 237].

І все ж у більшості випадків утрата подружжя була лише прелюдією до нових зашлюбин. Так, Альберт Станіслав Радзивілл удруге пройшов через весільну церемонію через рік після смерті своєї першої дружини, але фактично вже за півроку був ладен зняти з обличчя «серпанок смутку», намагаючись відбити наречену у свого молодого родича Януша Радзивілла. Цей термін став критичним і для Радзивіллового приятеля Ст. Конецпольського, котрий узяв шлюб із новою дружиною, Софією Опалинською, за півроку після смерті її попередниці. Між іншим, на думку Альберта Станіслава, це й згубило гетьмана, котрий прожив зі значно молодшою за себе красунею заледве два місяці, – мовляв, «за надмірними любощами прийшов смуток смерті» .

Однак у рефлексіях Радзивілла з приводу кончини Ст. Конецпольського (1646 р.), із котрим він приятелював не один рік, ми не відчуємо болю від непоправності втрати. Звісно, віддавалося належне «великому мужеві, якого шанували турки й татари, а хан татарський перед його смертю просив, аби він узяв його собі за сина». Однак значно більше Радзивілл переймався спровокованою цією подією перетасовкою «урядів»: «каштелянію краківську було призначено краківському воєводі (Станіславові Любомирському, тестеві Альберта Станіслава – О. Р.) «; той, однак, вимагав, аби Краківське староство, яке він при цьому втрачав, перейшло до його сина. Відтак

«вибір упав на руського воєводу; Руське ж воєводство перейшло до князя Вишневецького; староство Барське – до польного гетьмана Потоцького; Лопатин – до наступника каштеляна, Буськ – до коронного підчашого, Плоскирів (нині – місто Хмельницький) – до коронного конюшого [... ]. Наприкінці познанському воєводі віддали Ковельське староство» [II, в. 483-485].

Та й на похорон Ст. Конецпольського Радзивілл дивився із практичного боку, зазначаючи, що церемонія обійшлася в майже 100 тис. злотих. Водночас він занотував інцидент, спричинений дотриманням тодішніх поховальних традицій: «При погребі гетьмана у Бродах було сум’яття в костелі, коли в тисняві кінний рицар захотів зламати, згідно зі звичаєм, свій спис; переляканий кінь багатьох зранив копитами, і, вискочивши з костелу, перетнув усе місто, тільки тоді його вхопили» [II, в. 493].

Щоправда, відомі й значно більш прикрі випадки. Скажімо, Альберт Станіслав описував безлад, який учинився через «недоречний звичай відзначати похорон учтами й заливати розум надміром вина та різних трунків». У червні 1641 р. у Заложцях  ховали двох князів Вишневецьких: Юрія та його батька Костянтина, який не переніс смерті сина й пішов із життя через чотири дні після його кончини. Наступного за церемонією дня чоловік Теофілії Вишневецької (дочки покійного князя Костянтина) в розмові з Єремією Вишневецьким «назвав свою дружину словом, однаково неприємним для вух