Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла

Щоправда, описуючи катування, яким згодом було піддано С. Наливайка, Альберт Станіслав не виявляв ніякого співчуття до «бунтівника» – як, звісно, і до тих, хто продовжив його справу. Піднята на Запоріжжі 1648 р. хвиля повстання швидко докотилася до Волині. Канцлер Радзивілл звіддаля спостерігав за перебігом подій. В Олиці зібралося чимало місцевої шляхти, однак Альберт Станіслав не дуже покладався на цю залогу й до того ж шкодував, що не встиг вивезти зі свого замку цінні речі. Надії на оборонців Олики справді були марними: улітку 1648 р. вони розбіглися, щойно козаки під проводом М. Кривоноса оволоділи Полонним – укріпленим містом, котре належало тестеві Радзивілла, краківському воєводі Ст. Любомирському. За словами Альберта Станіслава, Бог двічі рятував Олику від «ворожих нападів». Третього разу, однак, дива не сталося: мешканці міста «збунтувалися й 30 серпня Олика із замком внаслідок зради перейшла під владу козаків». Відтак вибравшись наприкінці року на Волинь, Радзивілл побачив Олику «розбитою й повністю розграбованою» [Ш, 8. 111, 158]. Від’їжджаючи, він залишив у місті залогу у складі 200 жовнірів. Згодом сюди підтягнулися й урядові сили, що, однак, дещо дратувало канцлера, адже «величезна маса війська» під орудою Анджея Фірлея розмістилася в Олиці, не питаючи його згоди. Утім, він повсякчас наголошував, що не пошкодує не тільки маєтностей, а й власного життя задля «загального добра».

У серпні 1649 р. Олика знову стала об’єктом нападу козаків, які діяли у союзі з татарами. Цього разу місто, атаковане вночі водночас із двох боків, витримало штурм. Інше Радзивіллове володіння, Крупа, трималося кілька днів, аж доки місцеві мешканці не здали його, поклавшись на обіцянки козаків. За оцінками Альберта Станіслава, у цей період загинули декілька тисяч його підданих, чимало потрапило в неволю [III, 8. 213].

Новим випробуванням для Олики стали події червня 1651 р. Тоді обороною міста керував комендант Стефан Лясоцький, «охмістр» двору Альберта Станіслава Радзивілла, а ґарнізон складався з 200 угорських піхотинців і німецьких драґунів. 12 червня «18 тис. козаків і кількасот татар облягли Олику й після першого штурму захопили передмістя, втративши багато своїх». Наступного дня знову точилися бої, цього разу менш успішні для атакуючих. Аби покласти край цій боротьбі, комендант наказав підпалити передмістя. 14 червня козаки у черговий раз пішли на штурм. Олику боронили «піхота з замку й самі міщани». Зазнавши істотних втрат, повстанці відступили від міста та почали переговори про викуп. Як писав Радзивілл,

«козаки просили 600 тис. злотих; наші запропонували 3 тис. ; кінець кінцем зійшлися на 7 тис. злотих. Однак перед світанком [козаки з татарами] зненацька атакували місто ще раз. Битва точилася до полудня, коли ж у них захопили дві хоругви й татарський знак, а багатьох розірвали гармати та поранили їхнього ватажка, настрахані нападники кинулися навтьоки» [III, s. 298-299].

Радзивілл пишався цією перемогою та дуже радів, що й король Ян Казимир «прийняв її за добрий знак». За словами канцлера,

«якщо перед битвою під Пилявцями мій лейтенант (покійний уже Бартлинський) ганебно покинув Олику, і через чотири тижні сталася та сумна втеча (війська Речі Посполитої – О. Р.), то тепер Олика, яку захистив Лясоцький, стала для короля передвісником перемоги, здобутої через чотирнадцять днів (ідеться про битву під Берестечком – О. Р.) « [III, s. 299-300].

Скласти уявлення про військовий потенціал Олицького замку допомагає інвентар, що походить із 1650-1660-х рр.   У той час на озброєнні захисників міста було 28 гармат, не рахуючи 2 небоєздатних (одна вийшла з ладу 1665 р., друга – «розірвана від козаків у 1648 р. «). Артилерія була щедро прикрашена гербами (включно з фамільним Радзивілловим), а одна гармата, як корабель, мала власне ім’я – «Перун» (польською мовою означає «блискавка»). Окрім цього, у замку зберігалися гаківниці, мортира, драґунські мушкети, порох, олово, кулі й т. ін.   Самі ж укріплення за часів Альберта Станіслава не зазнавали перебудов, хоча існує гіпотеза про реконструкцію 1640 р. В її основі – напис на плиті, колись умонтованій над в’їздом до фортеці, зі зверненням до небесних сил (передовсім архангела Михаїла ) по заступництво та хронологічною прив’язкою: «липневі календи» 1640 р.

Звісно, немає нічого неймовірного у припущенні, що Радзивілл прикрасив цією плитою в’їзну браму замку з нагоди завершення його перебудови. Однак слід зважати на те, що в 1640 р. канцлер занотував у своєму щоденнику лише завершення та освячення олицького храму Св. Трійці. Крім того, як відзначено вище, у липні того року Альберт Станіслав гостював у Ст. Конецпольського і з захопленням описував у своєму діаріуші красоти щойно зведеного гетьманом палацу в Підгірцях – тож було б дивно, якби у цьому контексті він не згадав про нібито тільки-но завершену реконструкцію своєї резиденції. Скидається на те, що плита над в’їздом до замку постала як елемент його декорування перед пишними врочистостями, пов’язаними з освяченням збудованого князем собору