+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
33
Мова:
Українська
і для родини Вишневецьких». Як свідчив потім князь Єремія, він, проте, не почувався ображеним і не виймав свою шаблю з піхов – на відміну від захмелілих слуг, котрі, схопившись за зброю, учинили бійку, що коштувала життя п’ятьом присутнім. Багатьох тоді було поранено, а один бідолаха, викинутий із вікна, подумки вже попрощався з цим світом і лише потім усвідомив, що падає з малої висоти. Були й такі, зауважував Радзивілл, котрі «намагалися збільшити кількість небіжчиків, цілячи з мушкетів». Тож якби не енергійне втручання польного гетьмана Миколая Потоцького й біскупа Яна Замойського, «покійним князям офірували б чимало крові», не шкодуючи навіть жінок: зокрема, єпископ «уберіг своєю правицею голову дружини князя Вишневецького, [Ґризельди] Замойської, від удару шаблею» [II, в. 248-249].
Запальний норов волинської шляхти виявлявся й за інших обставин, а надто коли йшлося про заміщення вакантних посад. У своєму щоденнику Радзивілл описував епізод із виборами луцького земського судді у січні 1643 р. Цей уряд прагнув обійняти луцький підсудок Анджей Ліневський, «добрий обиватель і ревний католик». Альберт Станіслав підтримав його кандидатуру в листі до коронного підканцлера, з яким поїхав до Варшави син А. Ліневського – Стефан. Одначе вакансія земського судді приваблювала й луцького підкоморія Григорія Святополка-Четвертинського: князь волів бачити на цій посаді свого сина Захарія. Конфлікт інтересів розв’язав Радзивілл: підкоморій погодився з тим, що його син стане суддею після А. Ліневського. Однак на сеймику в Луцьку князь заходився виборювати власні інтереси, ганячи А. Ліневського як аріани- на. Розігрітий вином син підсудка прийшов опівночі до господи Г. Святополка- Четвертинського й заледве його не вбив. Роботу сеймику було зірвано [ІІ, в. 337-338].
Нову спробу виборів луцького земського судді було зроблено за декілька місяців, у квітні 1643 р. На елекційний сеймик до Луцька прибули волинський воєвода Адам Сангушко, волинський каштелян Миколай Чорторийський, чернігівський каштелян Адам Кисіль і брацлавський каштелян Ґабріель Стемпковський. Виборам усіляко перешкоджав князь Г. Святополк-Четвертинський, «палаючи ненавистю до луцького підсудка». Він з’явився у супроводі роти коронного конюшого Владислава Домініка Заславського-Острозького. Однак і А. Ліневський прибув на чолі загону озброєної шляхти. «Якби [вони] ввійшли до костелу (де зазвичай відбувалися сеймики – О. Р.), – зауважував Радзивілл, – то напевно не вийшли б без смертовбивства та кровопролиття». Відтак вибори ще раз відклали, сподіваючись на примирення сторін [II, в. 357].
Цей уривок зі щоденника Альберта Станіслава, у певному сенсі, застереження від спроб ідеалізації тодішнього способу життя. Окрім усього іншого, режим шляхетської демократії відмовляв у політичному представництві переважній більшості населення. Цей становий еґоїзм унаочнюється епізодом із часів безкоролів’я, зафіксованим у нотатках Радзивілла. Так, у червні 1632 р. на конвокаційний сейм до Варшави прибуло козацьке посольство з низкою вимог. У першу чергу представники козацтва наполягали на своєму праві взяти участь у виборах короля, наголошуючи на тому, що вони – повноцінні члени Речі Посполитої. Натомість сенатори за такі амбіції їх «добре налаяли», а на таємній нараді, апелюючи до антропоморфного образу держави, козаків порівняли з волоссям та нігтями, котрі, мовляв, «і справді потрібні [людині], але коли не в міру виростають, то перші обтяжують голову, а другі боляче ранять – тож треба їх частіше підрізати» [I, в. 125].
Зрозуміло, що Радзивілл аж ніяк не міг бути симпатиком козацтва, і події 1648 р. лише зміцнили його у цьому ставленні. Він записав у щоденнику: «Незвичайний це [був] рік, адже всі піддані піднялися на своїх панів і настало таке спустошення Русі, подібного якому ніколи не було» [Ш, в. 159]. Усе це розкололо його світ, одначе він не втратив здатності тверезо дивитися на речі. З одного боку, канцлер уважав повстання на чолі з Богданом Хмельницьким такою ж Божою карою, як сарана чи пошесть, а з іншого – відзначав, що «першопричиною війни з бунтівниками був утиск підданих»:
«Хоча в інших монархіях спалахували повстання (останнім часом – у Неаполі та Франції), жодне, однак, не було жахливішим за наше. Ніхто ж бо не визискував підданих більше, ніж наша Польща. Раніше гнобили бідняків, а зараз вони гноблять багатих, і як пани в різний спосіб вичавлювали кров із хлопів, так вони тепер роблять те саме. [... ] Козаки й плебс учинили нечува- ні злочини, бо нечуваними були наші гріхи» [III, 8. 177, 219-220].
Цікаво, що в іншій своїй праці, «Короткому викладі справ у Польському королівстві», Радзивілл указав на зв’язок подій середини XVII ст. з козацькими повстаннями 1590-х рр. : «Це було початком того, що ми бачимо зараз – передвістям майбутньої зради козаків». Зрозуміло, що наприкінці XVI ст. він був малою дитиною, однак відомості про дії тодішніх козацьких ватажків, і передовсім «вождя простолюду» С. Наливайка, котрий «пустошив міста, замки й села, вимагаючи грошей», дійшли до нього у спогадах очевидців. Автор щоденника навіть занотував леґендарну традицію про перебування С. Наливайка в родинних володіннях . За словами князя,
«прийшов він також і до Олики, до мого батька. Переговори з ним велись у місті, поза замком. Він хотів знати, чому його не пускають до замку, і коли один зі шляхтичів навів кілька причин, через які це було неможливо, відповів йому: