Українські землі у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

 

 

8.1 Територіально-адміністративний устрій та правове становище українських земель

8.2 Соціально-економічний розвиток

8.3 Суспільно-політичне життя і національний рух

8.4 Перша світова війна та Україна

 

 

Після ліквідації козацької гетьманської держави та Запорозької Січі розпочався тривалий період повної бездержавності, коли сусіди України, поділивши землі, планово і безперервно намагалися знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій духовний та історичний потенціал в умовах власної держави.

Після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) українські землі було поділено між Росією та Австрією. Наддніпрянська Україна (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь), яка становила 90% етнічних українських земель, входила до складу Російської імперії. Галичина, Буковина та Закарпаття відійшли до Австрійської імперії. Із 12 млн. українців приблизно 80% знаходилися у складі Російської імперії, а близько 20% – в Австрійській (Австро-Угорській) імперії.

Під владою Австрії

В Австрії українські землі увійшли до Королівства Галичини і Лодомерії(Володимерії) з центром у Львові, що поділялося на 12 округів (дистриктів). Проте в ньому штучно об'єднувалися західноукраїнські етнічні землі з частиною польських земель. Це стало причиною неприязні і ворожнечі між поляками і українцями, оскільки австрійські урядовці при вирішенні різноманітних питань перевагу надавали краще підготовленим полякам, зате із 3,5 млн. населення краю українці становили 2,4 млн. До того ж адміністративні кордони коронного краю неодноразово довільно змінювалися.

Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях.

Закарпаття адміністративно підпорядковувалося Угорському королівству. Його територія поділялася на чотири адміністративні одиниці – “жупи”. Керівникам – жупанам – належала вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу. Політику Габсбургів було спрямовано на поневолення українців, їх асиміляцію.

Зверніть увагу:

Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглося з періодом прогресивних реформ у цій державі, які здійснювалися наприкінці XVIII ст. двома цісарями - Марією Терезою та Йосифом ІІ:

-скасовано особисту залежність селянина від поміщика;

-сільським громадам надано право самоврядування;

-уведено обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір;

-підпорядковано церкву державі, ліквідовано орден єзуїтів;

-зрівняно в правах католицьку, протестантську та уніатську церкви;

-проголошено загальну середню освіту; дозвіл на навчання в початковій школі рідною мовою; державне фінансування шкіл;

-відкрито Львівський університет та ін.

Проте реформи тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припинилася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним.

Практично українські землі стали колоніальним додатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії.

Під владою Росії

В українських землях, згідно з царськими указами, було поширено загальноросійський адміністративний устрій із поділом на генерал-губернаторства, губернії та повіти.

Українські землі у складі Російської імперії поділялися на Лівобережну Україну (Малоросія), Правобережну (Південно-Західний край) і Південну (Новоросію). На середину XIX ст. тут налічувалося 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Малоросія); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувалися Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшли разом із Царством Польським споконвічні землі українців - Холмщина, Підляшшя, Посяння.

На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники.

Цивільна влада спиралася на військову. Усе населення поділялося на стани, серед яких привілейованими були дворянство і духовенство; селяни були повністю безправними.

На початку XX ст. в губерніях було засновано ще й охоронні відділення (охранку) для виявлення й покарання політичних противників самодержавства.

Запроваджуючи загальноросійський адміністративний устрій, царизм здійснював колонізаторську політику, зміцнюючи воєнно-феодальний деспотизм.

Адміністративний поділ не враховував специфічних особливостей окремих українських регіонів і не визначав точних меж губерній та повітів. Гостро відчувалася нестача кадрів. Через відсутність урядовців, у місцевих судах справи не слухалися іноді протягом кількох місяців. Процвітали хабарництво і підкуп. Наприклад, коли Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявися лише один: Київський цивільний губернатор І.Фундуклей. Цар був здивований, але пояснив: “Не бере, бо дуже багатий”.

 

 

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

oрозвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму в сільське господарство;

oруйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств;

oзанепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту, що завершився в 60-80 рр. XIX століття.

Земля ставала об'єктом купівлі-продажу, аграрних відносин. Власниками землі стали купці, заможні міщани, багаті селяни. У 25 разів збільшилися посівні площі Півдня внаслідок чорноморської колонізації.

Фабрики з найманою працею сприяли розвитку галузей промисловості, пов'язаних із видобутком корисних копалин, переробкою сільськогосподарської сировини. На Лівобережжі