Українські землі у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

Соціально - економічний розвиток західноукраїнських земель

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Ішов процес обезземельнення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси розвитку капіталізму загострювали соціальні конфлікти. У першій половині XIX ст. набував нового розмаху опришківський руху Прикарпатті (1810 – 1825 рр.; лідери - Ю.Оженюк, Д.Якимчук, П.Мельничук, С.Товта, І.Кокошата ін.). 10 років на Буковині успішно діяв загін на чолі з Мироном Штолюком, а в 40-х рр. вибухнув селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці.

Розвиток капіталістичних відносин активізувався після реформ 1848 р. Скасовано кріпацтво, розвивається фабрично-заводська промисловість, нафтовидобувна галузь, будують залізниці.

Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилюється соціальна диференціація, зростає еміграція українців. До 1914 р. їх виїхало близько 1 млн.

 

 

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на українських землях розпочинається доба національного відродження, що пройшла декілька етапів у своєму розвитку.

Багатьма важливими подіями позначено період від ліквідації козацької автономії і до створення Кирило-Мефодіївського товариства і революційних подій 1848-1849 рр. в західноукраїнських землях.

Добу національного відродження започаткували нащадки козацької старшини та пов'язані з ними представники української еліти: Василь Капніст, Іван Котляревський, Яків Маркович, Василь Полетика, Андрій Чепа та ін.

Так, В.Капніст у 1783 р. написав “Оду на рабство”, у якій засуджував запровадження кріпосницьких порядків в Україні. У 1791 р. він здійснив таємну подорож до Берліна, де намагався схилити пруський уряд до захисту українців від “московської тиранії”.

І.Котляревський прославився знаменитою “Енеїдою” (1798 р.), згодом під час походу Наполеона в Росію брав активну участь у відновленні козацьких полків; тоді в Україні практично без допомоги уряду було сформовано 15 кінних полків.

Наприкінці ХVІІІ ст. у Новгороді-Сіверському виник гурток українських автономістів. Саме звідси вийшла знаменита “Історія Русів” – найвизначніша пам'ятка українського автономістського руху. Спочатку її поширювали в рукописних варіантах, а в 1846 р. відомий славіст Осип Бодянський опублікував її в Москві. 

Пожвавленню суспільно-політичного життя сприяло створення перших університетів. Найдавнішим на українських землях був Львівський, що започаткував свою діяльність ще в 1661 р., а в 1784 р. отримав офіційне підтвердження свого статусу від австрійського цісаря. У Наддніпрянській Україні перші університети з'явилися в Харкові (1805 р., організатор – Василь Каразин) та у Києві (1834 р., перший ректор – Михайло Максимович). Саме тут концентрувалися головні сили національного відродження та здобули наукове визнання основні його складові частини: мова, етнографія, історія.

У створенні та поширенні української літературної мови необхідно згадати творчість І.Котляревського, Т.Шевченка (у 1840 р. вийшов його знаменитий “Кобзар”), Г.Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки та ін.

У Галичині з'явилися перші граматики руської (української) мови І.Могильницького (1822), Й.Лозинського (1833), Й.Левицького (1834) та ін. У 1830-х рр. у Львові виникла “Руська трійця” (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич), що в 1837 р. видали альманах “Русалка Дністрова”.

Серед видань з етнографії з'явилися описи весільних обрядів Г.Калиновського, Й.Лозинського та ін. У 1819 р. граф М.Цертелєв у Петербурзі видав першу збірку українських історичних дум, а у 1827 р. М.Максимович у Москві – першу збірку українських народних пісень (доповнені перевидання в Москві та Києві в 1834 і 1849 рр.). Протягом 1833-1838 рр. І.Срезневський у Харкові видав 6 випусків збірника “Запорожская старина”.

Історичні дослідження було представлено, крім публіцистичної “Історії Русів”, такими працями, як “Записки о Малороссии” Якова Марковича (1798), „История Малой России” Дмитра Бантиш-Каменського (1822), “История Малороссии“ О.Мартоса, “История Малороссии” у 5 томах Миколи Марковича (1842-1843) та ін.

Розгорнулася велика археографічна діяльність з виявлення і опрацювання історичних документів. В археографічній комісії, яку було засновано в 1843 р. при Київському університеті, протягом деякого періоду працював як художник Т.Шевченко.

Декабристський рух

Криза феодальної системи господарства, посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи привели до появи різноманітних суспільно-політичних і громадських організацій, які шукали шляхи гармонізації суспільного життя, розв'язання назрілих соціально-економічних проблем.

У Наддніпрянщині протягом першої половини XIX ст. відбулося пожвавлення суспільно-політичних рухів і настроїв, що знайшли своє відображення в таємних спілках, організаціях та повстаннях.

На початку XIX ст. в Україні діяли таємні масонські ложі. У 1818 р. в Полтаві було засновано ложу “Любов до істини”, а в 1821 р. в Києві – “Малоросійське товариство”. Член полтавської ложі В.Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826 р. В.Лукашевича було ув'язнено в Петропавлівський фортеці в Петербурзі, після цього він до кінця свого життя був під наглядом царської охранки.

Одним із найвідоміших став виступ декабристів у 1825 р.

Причини декабристського руху:

– вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства;