Українські землі у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає в 1900 р. в Харкові – Революційна українська партія (РУП). На початку ХХ ст. на хвилі наростання революційних подій виникло ще декілька, чисельно невеликих і слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902 р.), Українська соціал-демократична спілка (1904 р.), Українська демократична і Українська радикальна партії (1904 р.) та інші. З 1905 р. популярності набула Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), у якій працювали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш та ін.

 

Перші вимоги самостійності України

Наприкінці ХІХ ст. в умовах переслідування українства в Російській імперії центром українського політичного руху стала Галичина, що її називали “українським П'ємонтом”. У програмних вимогах західноукраїнських партій, у виступах і публікаціях політичних діячів у 90-х рр. було публічно сформульовано вимоги політичної самостійності і державної незалежності українського народу та об'єднання західноукраїнських і наддніпрянських земель. Наприклад, відомий у Галичині політик і громадський діяч Юліан Бачинський у 1895 р. видав книгу “Ukraina irredenta” (“Україна уярмлена”), у якій переконливо аргументував необхідність політичної самостійності та соборності українських земель.

У Наддніпрянській Україні активним діячем самостійницького руху став юрист Микола Міхновський. У 1900 р. він опублікував у Львові як програму РУП брошуру “Самостійна Україна”.

 

Російська революція 1905-1907 рр та її вплив на український рух

Причини революції:

-економічна відсталість, низький рівень життя широких верств населення імперії;

-залишки феодалізму (поміщицьке землеволодіння, відсутність політичних прав та ін.), що гальмували суспільний поступ;

-поразка в російсько-японській війні.

Революція пройшла у своєму розвитку ряд етапів: 1)піднесення (січень – жовтень 1905 р.); 2)кульмінація (жовтень – грудень 1905 р.), коли цар змушений був видати 17 жовтня Маніфест з обіцянками демократичних перетворень і коли країну сколихнули загальний політичний страйк та збройні повстання; 3)спад революційних виступів та посилення репресій (січень 1906 – червень 1907 р.).

3 червня 1907 р. революція завершилася реакційним виборчим законом, згідно з яким більшість депутатських місць у новій Державній думі посіли поміщики й промисловці.

У ході революції в 50 містах і селищах Російської імперії виникли Ради робітничих депутатів (в Україні вперше – у Катеринославі), а також перші профспілки.

Есери (соціалісти-революціонери) організували Всеросійський селянський союз, комітети якого діяли і в “українських” губерніях.

Відбулося понад 60 збройних виступів в армії і на флоті (повстання на броненосці “Потьомкін” влітку 1905 р.; на крейсері “Очаків” та інших кораблях Чорноморського флоту і в 

Севастополі під керівництвом П.Шмідта восени 1905 р. тощо).

 

Досягнення українського національного руху в роки революції:

-ліквідовано всілякі обмеження на вживання рідної мови. Українське слово залунало в школах і вищих навчальних закладах;

-виникла україномовна преса. У 1905 р. в Лубнах почала виходити газета “Хлібороб”, з'явилися журнали “Дзвін”, “Українська хата”, “Рідний край”, “Посів”, “Село ” та ін., всього 24 україномовні видання;

-з'явилися 35 осередків культурно-освітньої організації “Просвіта”, в яких працювали: М.Коцюбинський, Б.Грінченко, П.Мирний, Д.Яворницький та інші відомі представники української інтелігенції;

-виникають, набирають сили і досвіду українські політичні партії, серед яких найвпливовішою стала Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП);

-створюються ради робітничих депутатів і профспілкові організації; розгортається кооперативний рух, виникають селянські спілки і т. ін.;

-набувається досвід парламентської діяльності через Українські думські громади, які функціонували в І–й і ІІ-й Державних думахі поставили на порядок денний питання про автономію України.

Таким чином, український національний рух у роки першої російської революції досяг суттєвих суспільно-політичних зрушень, що дало можливість офіційно поставити в Державній думі питання про надання Україні автономії.

Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали в 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагаючись активно використовувати трибуну Державної думи.

 

Український рух напередодні І Світової війни

Після поразки російської революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже всі українські політичні партії в Наддніпрянській Україні припинили свою діяльність аж до 1917 р. Правда, радикально-демократичним діячам вдалося в 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині в цей період.

Царизм всіляко переслідував український рух. Реакційною в українському питанні була і позиція впливового в Росії прем'єр-міністра і реформатора П.Столипіна. Щоб зняти з порядку денного актуальність українського “сепаратистського” руху, він навіть пропонував перенести столицю Росії в Київ. До речі, саме в Києві цього відомого російського діяча в 1911 р. було смертельно поранено агентом царської “охранки”; поховали Столипіна на території Києво-Печерської лаври.

У 1914 р. в Росії було заборонено відзначати 100-річний ювілей від дня народження Т.Шевченка. Ця заборона викликала масові акції протесту.

Натомість у Галичині активною була діяльність різних політичних, кооперативних, церковних, молодіжних спортивних, туристичних, пожежних та інших товариств і організацій (“Сокіл”, “Січ”, “Пласт” та ін.). Багато громадських об'єднань виникло ще в ХІХ ст., інші – на початку ХХ ст. Так, спортивне товариство “Сокіл-Батько” було засноване у Львові ще в 1894 р.; спортивне протипожежне товариство “Січ” під проводом лідера Радикальної партії Галичини Кирила Трильовського - у 1900 р. (с. Завалля на Снятинщині); дитяча молодіжна організація “Пласт” за зразком світового скаутського руху - у 1911 р. при філії Академічної гімназії у Львові і т. д.

У березні 1913 р. пройшли перші збори “Товариства Українських Січових Стрільців”, які прийняли свій статут. На початок 1914 р. було створено 96 стрілецьких товариств. Вони охоплювали своїм впливом десятки тисяч української молоді, яка при цих товариствах проходила також військовий вишкіл.

Січовий рух став наслідком виховної та просвітницької діяльності українських партій, „Просвіт”, кооперативів, 15 українських гімназій і понад 3 тисяч українських народних шкіл (ці дані неможливо порівнювати зі становищем українства в підросійській Україні). Особливо великий вплив на відродження національної свідомості українців Галичини мала діяльність митрополита греко-католицької церкви А.Шептицького.

На Буковині діяли Руське товариство (1869 р.), що опікувалося питаннями культури, та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.

 

 

Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-1918 рр.). У війні взяло участь 38 країн. 10 млн. людей було вбито, 20 млн. поранено. Війна принесла великі матеріальні збитки. Українські землі не залишилися осторонь цієї трагедії. Вони стали центром зазіхань ворогуючих сторін: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. До російської армії було мобілізовано 3.5 млн. українців, до австро-угорської – 250 тис. Українці вбивали один одного за інтереси чужих імперій, а національна справа гинула.

З початком війни українські політики утворили у Львові Головну Українську Раду – міжпартійний блок для підтримки Австро-Угорщини в її боротьбі з Росією. Декларацією Ради 1915 р. передбачалося створення самостійної Української держави на території Російської імперії, а із земель у складі Австро-Угорщини планувалося утворити автономну область. Рада сформувала легіон Українських січових стрільців (2,5 тис.), який узяв активну участь у воєнних діях у районі Стрия, на перевалах Карпат, на Поділлі, прославився в боях із російською армією.

Одночасно зі створенням Головної Української Ради група емігрантів із східних земель (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський та ін.) заснували у Львові в 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який ставив за мету створення української держави з конституційним монархом — гетьманом. СВУ вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною й Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети.

На Наддніпрянщині члени Товариства українських поступовців (ТУП) закликали українців на захист Російської держави. Члени українських соціал-демократів на чолі з В.Винниченком засудили війну під гаслами “Геть війну! Хай живе автономія України!”.

Москвофіли західноукраїнських земель утворили з початком війни в еміграції в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку.

Отже, І Світова війна поставила українців обох імперій у надзвичайно складне становище:

-по-перше, вони були втягнуті у війну всупереч своїм власним національним інтересам;

-по-друге, знаходячись у протилежних воюючих коаліціях, вони змушені були вбивати один одного. У російській армії перебувало понад 3,5 млн. українців, в австро-угорській – понад 250 тис.;

-по-третє, їхні землі стали об'єктом експансії з боку обох воюючих блоків; територія України перетворилася в арену воєнних дій з руйнацією економічного життя, господарських і промислових споруд, житла і т. ін.;

-по-четверте, під час війни в обох імперіях вживалися заходи для придушення опозиції, скорочувалися можливості політичної діяльності і захисту національних прав;

-по-п'яте, війна зумовила глибокий розкол національного руху як між українцями воюючих сторін, так і в межах імперій на прихильників та противників переможної війни.

Перша світова війна принесла важкі випробування українському народу. Вона ще більше загострила політичну та економічну кризу, соціальне невдоволення мас, що неминуче вело до революції. Війна створювала передумови краху обох імперій, у складі яких знаходилися українські етнічні землі. У Російській імперії демократична революція відбулася в лютому 1917 р., а в Австро-Угорщині – восени 1918 р.

Підсумки

Після трьох поділів Речі Посполитої та ліквідації козацької автономії кардинальним чином змінилося становище українських земель. Переважна більшість їх (Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина, Причорномор'я) знаходилася під владою російських імператорів, невелика частина (Галичина, Закарпаття, Буковина) – в Австрії (Австро-Угорщині).

Перебування українських земель у складі Австрійської та Російської імперій протягом довготривалого періоду по-різному позначилося на історичній долі українського народу. Обидві імперії були “тюрмами народів”, але в Австрії значно раніше розпочалися суспільно-політичні і революційні перетворення, тут було значно більше політичних свобод, ніж у Росії. Тому для національного відродження важко переоцінити політичне значення ідей національного визволення і соборності українських земель, організації перших українських товариств і партій, досвіду політичної боротьби ХІХ – початку ХХ ст.

У цьому довготривалому і складному періоді бездержавності, коли неодноразово заборонялося все українське (навіть ім'я, пам'ять та мова), завдяки провідним діячам та геніям українського народу (І.Котляревський, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, П.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, Леся Українка та ін.) відбулося формування надзвичайно потужного політичного і культурного “арсеналу” модерної української нації.