Українські землі у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

-1862 р. Олександр ІІ видав “повеление” про закриття недільних шкіл;

-1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав циркуляр, яким заборонив друкування книг українською мовою;

-1876 р. Олександр ІІ підписав Емський указ, який забороняв навіть ввіз у країну книг, виданих українською мовою за кордоном. Заборонено було й спектаклі в театрі цією мовою;

-1886 р. чиновникам, які прибули працювати з Росії в Україну, підвищили заробітну плату;

-1892 р. нагадали цензорам про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору;

-1894 р. повторили заборону імпорту українських книжок і т.д.

В обох імперіях українське населення терпіло національний гніт. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. Не приймалися до розгляду в установах будь-які заяви чи документи, писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Особливо вперто і послідовно з українством боролася царська влада.

Національний гніт носив не тільки духовний, культурний характер, але й економічний. Польські, єврейські, французькі, німецькі, бельгійські підприємці встановлювали для українських робітників нижчу оплату праці, зневажливо ставилися до звичаїв і національних традицій місцевого населення.

Незважаючи на різні заборони, на Наддніпрянщині в 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша українська громада виникла ще в 1859-1860 рр. у Санкт-Петербурзі (М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш, Т.Шевченко та ін.), а на українських землях перша громада виникла на початку 60-х років у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський та ін.) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897 р. громади об'єдналися у Всеукраїнську загальну організацію (ВУЗО), яка в 1902-1905 рр. налічувала бл. 450 осіб.

Із наступом реакції в 1880-х роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському ґрунті народництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму.

 

Москвофіли і народовці в Галичині

Після конституційних реформ 1860–х рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначилися два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1860-х рр. вони засновують у Галичині та на Буковині культурно-просвітницькі організації “Руська бесіда”, організовують читальні, бібліотеки, клуби, “народні доми”, театральні гуртки, проводять літературно-музичні вечори, видають науково-популярну та художню літературу тощо.

У 1868 р. у Львові було засновано перше товариство “Просвіта”; згодом такі товариства поширюють свою діяльність на всіх українських землях (у Наддніпрянській Україні – в основному з 1905 р.).

У 1873 р. на кошти меценатів із Наддніпрянщини у Львові започатковується літературне Товариство ім. Т.Шевченка; у 1892 р. його було перетворено в наукове товариство – НТШ, що діє, як і товариство “Просвіта”, до сьогоднішніх днів.

З 1880 р. народовці розпочали видавати газету “Діло”, а в 1885 р. створили політичну організацію – Народну Раду, що її очолив Ю.Романчук.

 

Робітничий і соціалістичний рух

У 2-й половині XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби – страйки. Соціалістичні і марксистські гуртки та організації, що виникають у цей час, намагаються об'єднати свою ідеологію з робітничим рухом. Центрами робітничого і соціалістичного руху в Україні стали міста Київ, Харків, Одеса, Катеринослав та ін. Класичним твором про життя робітників у Галичині є роман І.Франка “Борислав сміється”.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. особливої популярності в Україні за зразком європейських країн набув соціал-демократичний рух. Провідні українські діячі намагалися поєднувати радикальні гасла соціалістичних перетворень із вирішенням національного питання.

 

Виникнення політичних партій

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій як найвищих форм політичного руху.

Прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова в Галичині (І.Франко, М.Павлик та ін.) в 1890 р. створили першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Партія особливу увагу звертала на вирішення аграрного питання; для селян та інтелігенції видавала газети “Хлібороб”, “Народ”, “Громада”, а також брошури під загальною назвою “Радикальна тактика” (їх автором переважно був І.Франко). Партія мала програму, статут, реєстроване членство та проводила активну пропагандистську роботу із завоювання національних і громадянських свобод.

Наприкінці ХІХ ст. від радикалів відкололася група діячів, яка увійшла до складу Української соціал-демократичної партії, що виникла в 1899 р. Інша група разом із народовцями утворила в тому ж році Національно-демократичну партію (одним із засновників її був М.Грушевський, який із 1994 р. обіймав посаду професора у Львівському університеті, а згодом очолив НТШ).

У Наддніпрянщині політичні обмеження, асиміляція і обрусіння українців, переважно неукраїнський склад інтелігенції, чиновництва, міщанства і робітництва, негативно позначилися на формуванні й діяльності перших українських політичних партій.