Український костюм як елемент традиційної культури поліського краю

Ще в середині XIX ст. переважав особливий вид чобіт, так звані виворотного, підошва пришивалися до чоботу зсередини (пiд завидь), після чого весь чобіт змочували водою і вивертали.

У ранній період українцям були відомі і постоли, які відрізнялися від російських і білоруських прямокутним плетінням, низькими боками і дуже слабо оформленим носком. Носок і боки такого лаптя складалися з петель, крізь які просмикалась мотузка, що зв'язує лапоть і закріплює його на нозі.

Отже, жіночий і чоловічий український костюм мають різний вигляд, проте мають схожі художні особливості. Етнографічні особливості історико-культурних районів України проявилися в силуеті, крою, окремих частинах одягу, способах його носіння, колірному декорі і прикрасах. Етнічні контакти з населенням інших національностей не могли не позначитись на традиційному одязі українців, що знайшло відображення в запозичених один у одного культурних явищ та вироблення спільних властивостей.

 

 

За своєю природою народне мистецтво є колективною творчістю. Воно є підсумком плідної праці багатьох поколінь ткаль, вишивальниць, різьбярів, гончарів тощо. Через багаторазові повторення його образи, технічні навички закріплюються і передаються наступникам як культурна традиція. Але це не просте повторення, це творчий процес удосконалення усталених форм, технологій; майже кожний майстер доповнює і змінює сюжети і композиції орнаментів, їхній колорит, вносить своє бачення і відчуття світу. Пов’язане з утилітарними потребами, залежне від особливостей технології, матеріалу та знарядь праці, народне мистецтво водночас має самостійне художнє значення. Його суттєві риси – декоративність, конструктивність і орнаментальність – дають підставу розглядати витвори мистецтва як результат естетичної діяльності народу. Це мистецтво далеке від натуралізму; світ його образів виникає у процесі творчого усвідомлення реалії, їх стилізації. Народний майстер у своїй творчості завжди йшов за матеріалом, розкриваючи красу його фактури і натурального кольору.

Соціальним середовищем побутування українського народного декоративно-прикладного мистецтва у XIX- початку ст. було селянство, частково – населення передмість, які зберегли у своєму побуті багато традиційного. Спрямоване на задоволення потреб родини за умов натурального господарства. Народне мистецтво існувало у формі домашніх промислів, а також ремесел. Із розвитком фабрично-заводського виробництва деякі з них почали згасати. Ремісничі вироби не витримували конкуренції з фабричними і ставали менш пріоритетними у побуті селянства; рівновага їх утилітарної та декоративної функції зміщувалась у бік останньої [4].

Ткали жінки, а в тих місцевостях, де ткацтво перетворилося на промисел, ткачами ставали і чоловіки. В українському селі вважалося, що у віці 15-16 років дівчина здатна вже бути доброю пряхою.

Сировиною для виготовлення тканин у Рівненському Поліссі слугували льон, вовна рідше коноплі; знаряддя для тканин є верстат-від простішого (дві підніжки) до складнішого (чотири та більше підніжок). Для виготовлення текстильного виробу необхідно підготовити сировину, обробити волокно, напрясти нитки, виткати тканину, завершальний етап – «відшліфування» створеного.

Обробка рослинного волокна (льону, конопель) та вовни, з метою виготовлення тканин для одягу й інших потреб-один із найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців, що був невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї. Льон вважався кращою сировиною, ніж коноплі. Найбільше його вирощували на Поліссі, оскільки він потребує значної кількості вологи. Вимочували льон і коноплі у ставках, копанках, ямах і річках. Сушили коноплі та льон на сонці. Після сушіння – тіпали, відділяли кострицю від волокна. Цей процес проходив у такій послідовності: жменьку конопель або льону ділили на ручайки, ламали, тріпали об стовп або дошку, м’яли на бительні й на завершення терли на терниці. Після цього волокно клали на гребені, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Готове прядиво складали у повісма (куклу, каблучку, козел). З нього микали мички, котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою та щетинною або металевою щіткою.

Пряли на веретені й на прядці. Останній спосіб поширився в Україні у другій половині XIX ст. Продуктивність прядки була набагато вища від веретена, тому на початку XX ст. вона застосовувалась при найрізноманітніших роботах-як польових, так і домашніх (прядіння льону, конопель, вовни, заготівля продуктів та ін.).

Випрядені нитки змотувалися з веретена або прядки на мотовило у півміток (30 ниток), який змотувався у клубок на витушці. З клубків розмотували нитки на снівницю (снувальню). Зняту звідти пряжу (основу) парили, золили, прали, інколи білили на сонці чи на морозі, при потребі фарбували. Для фарбування користувалися найрізноманітнішими місцевими рослинними і тваринними барвниками. Щоб отримати жовтий колір, використовували березову й вільхову кору, лушпиння цибулі; для зеленого використовували траву дрік, червоного – материнку тощо. Із тваринних барвників особливого поширення набула кошеніль (личинки метелика, які збирали з-під коріння суниць). Із неї виготовляли барвник яскраво-червоного кольору. Закріплювали кольори природними кислотами і сіллю-капустяним і огірковим розсолом, сироваткою. З появою анілінових барвників селяни почали фарбувати тканини за стандартною рецептурою, хоча і з певним відхиленням.

У другій половині XIX-початку XX ст. в Україні для виготовлення одягу застосовували два типи ткацьких верстатів-горизонтальний (більш розповсюджений) та вертикальний. Із горизонтальних верстатів найдавнішим і найпростішим є кросна (сохи). Основна її деталь