Український костюм як елемент традиційної культури поліського краю

Жіночі сорочки північних сіл Дубровицького та Зарічненського районів оздоблювалися значно скромніше. Як правило, тканий чи вишитий орнамент знаходився лише у верхній частині рукава, на “уставці”, “чохлах”, комірі, у давнину – на подолах. За свідченнями респондентів, на давніх сорочках переважав тканий орнамент, який знаходився на “плечах”. Для їх оздоблення у Володимирецькому та Сарненському районах використовували техніку вишивки “колічко”. При такій техніці нитка ніби снується по поверхні полотна, закручуючись у маленькі кола. Поєднується вона, як правило, з червоним та синім кольорами, дуже популярними на Рівненщині в кінці XIX ст.

Давня вишивка Волинського Полісся сповнена особливої гідності, яка йде від усвідомлення людини як творця краси і добра. Через чітку структуру і стриману кольорову гаму орнаментів пробивається животворна сила їх творців, яка й тепер здатна впливати на наші почуття. Значна перевага надавалася різноманітним ромбічним комбінаціям. Вони мають, як правило, просту будову, в їх основі – ритм, логіка композиції, стриманість у кольоровій гамі, що продиктовано загальним комплексом народного вбрання, у якому все підпорядковувалося логічній доцільності та гармонії[6]. Орнаменти мають чітку будову, але вони насичені глибокою образністю. Безмежна фантазія в пошуку варіантів одних і тих геометричних елементів у поєднанні з лаконізмом – ці риси є визначальними для мистецтва вишивки волинян і поліщуків, що свідчить про високий рівень орнаментальної культури регіону (додаток 2).

Отже,, вишивки на одязі були не тільки гарними, але і символічними та могли багато що означати. Саме завдяки вишивці можна було вберегтися від нещастя або навпаки закликати удачу в свою оселю, а багатство мотивів та вишукана краса вишивки Волинського Полісся справляють глибоке враження на всіх, хто близько з нею знайомиться. Її «шляхетною суворою красою, багатством мотивів і логікою композиції» була зачарована польська дослідниця Я. Корженьовська, котра вивчала українську вишивку у праці “Вишивка волинська і поліська”.

 

 

 

Особливості одягу волинян привертали увагу багатьох дослідників, які вказують, що на Волині, як і на інших слов’янських землях, у VI- IX ст. носили одяг виготовлений із лляних, конопляних і вовняних тканин. Прядіння і ткацтво були поширеним домашнім заняттям ще з давніх часів. На розвиток ткацтва на Волині вказують рештки лляних та вовняних тканин. Основним кольором одягу, який виготовляли у домашньому господарстві, був білий, як і у решти слов’янського люду. Серед заможних, племінної знаті, князів поширився одяг із візерункових тканин, які у VI-IX ст. в Україну-Русь поступали з Близького Сходу, зокрема із Візантії (додаток1).

В холодну пору кліматичні умови спонукали волинян носити тепле вбрання. Ним могло бути вбрання зі шкір різних тварин, які водилися в лісах: вовків, куниць, ведмедів, соболів, горностаїв, білок, лисиць, видр, бобрів; домашніх тварин-овець, кіз, телят, свиней. Зі шкіри тварин виготовляли взуття, пояси, рукавиці.

Найпоширенішими у волинян були овечі кожухи. У період раннього Середньовіччя одяг був однорідним на теренах не лише Східної, але й Західної Європи (додаток 4).

Чоловічий одяг із давніх часів включав білу полотняну довгу (нижче колін) сорочку, низ якої опускали зверху білих полотняних штанів. Зимою їх одягали декілька. Окрім полотняних, вже, очевидно, носили верхні сукняні штани. Окрім полотняних штанів носили також і верхні сукняні штани. Археологічні знахідки, зокрема, чоловічі золоті фігурки з Мартинівського скарбу (VI ст.), вказують на те, що чоловіча сорочка мала широку манишку.

Однак цей скарб знайдено у с. Мартинівка Канівського району на Черкащині. Тому не можемо стверджувати, що волинські сорочки були вишиті у VI-VII ст. Хоч дуже хотілось би провести паралелі з вишитими манишками на сорочках волинян навіть першої половини XX ст. Графікою і ромбовими мотивами орнаментування, шириною манишки вони дуже подібні.

Комір сорочки стягували тасьмою, а можливо, застібали на ґудзики. Бронзові відлиті маленькі ґудзички археологи знаходять у шарах IX-X ст.

В праслов’янський період верхнім одягом для населення слугували: жупан, корзно, сукня, кожух. Плащ – корзно-це прямокутна накидка, яка скраплювалася на плечі глицею (фібулою). Решта перерахованого вбрання, очевидно, мала вигляд пізніших свит і кожухів.

Своє вбрання волиняни підперезували поясом. Пояси були ткані та шкіряні. Шкіряні пояси мали металеві пряжки, набірні бляшки.

Полісся є найбільш архаїчним регіоном України, який і досі зберігає свій неповторний колорит. З-поміж інших регіонів України поліський одяг вирізняє домінування двоколірної біло-червоної гами, відсутність купованих тканин та тканим і вибійчаним декоративним оздобленням вбрання. Біло-червоне кольорове звучання у поліському костюмі підкреслює його архаїчність і символізує поєднання двох начал: духовного-божественного (білий) та плотсько-земного (червоний). Пограниччя цих стихій маркується поясом, як межею між буденним освоєним і піднесено незнаним. Пояс, зав'язаний на людині, був центром його вертикальної структури, місцем з'єднання сакрального верху та матеріально-тілесного низу.

Архаїчність поліського строю простежується також у жіночих головних уборах «намітках», які становлять так званий платовий головний убір характерний для багатьох древніх народів. Це шматок полотна, обвитий по основі (кибалці, очіпку) навколо голови. Старші жінки зав'язували намітку так, щоб вона закривала низ підборіддя. Як правило кінці намітки орнаментувались