Український костюм як елемент традиційної культури поліського краю

Отже, народне мистецтво складається з багатьох видів одним із яких є ткацтво, яке було досить поширеним заняттям на Поліссі як серед жінок, так і серед чоловіків.

 

 

Обрядова символіка костюму – ознака, яка відображає широкий спектр духовних традицій народу, його світогляду та обрядових норм. Здебільшого обрядовими символами були окремі компоненти костюму: хустка або рушник під час сватання, хрестильний пелюшки (крижмо) при пологах, біла (або чорна) хустка під час похорону. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, любов. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально до того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому. Символічне значення мали й обов'язкові дарунки – чоботи, що зять дарував тещі; намитка – подарунок свекрусі від невістки. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання. Так, при виконанні більшості ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося поганою прикметою. Учасники деяких обрядів нерідко переодягалися в костюми протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі здавна домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. У похоронному одязі чорний колір став символом смутку на рубежі XIX – XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них в етнічні символи.

Традиційне народне мистецтво українців було складовою частиною їхнього життя – воно супроводжувало людину від народження до смерті. Будь-який предмет матеріальної культури українці ретельно прикрашали, виявляючи свою фантазію і майстерність; секрети майстрів передавалися у спадщину, тим самим вироблялася традиція, характерна для різних груп етносу. Предметом народного мистецтва слід вважати українську вишивку. Вона широко використовувалася в народному костюмі і в побуті.

Вишивка українського костюму багата і різноманітна. Нею прикрашали жіночі і чоловічі сорочки, верхній одяг, головні убори. Мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління, стаючи традиційними. Орнаментальні мотиви були геометричними (ромби, розетки, зірки), рослинними. Способів вишивання і їх різновидів було багато. Найдавнішими видами народної вишивки були заволiкання, занизування і настилування. Варіантом останньої техніки є широко розповсюджена на Україні вишивка гладдю. Відома техніка вирiзування зазвичай застосовувалася з іншими видами вишивки. Крім естетичного значення, вишивка на одязі нерідко маркована віком людей, їх сімейним і соціальним положенням.

Дівчата заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашали стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок. Жінки носили різні чіпці (очіпки), рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), пізніше – хустки.

Головна складова частина народного вбрання, як жіночого, так і чоловічого, – сорочка. І за своїм кроєм, і за прикрасами вона гармонувала із загальним строєм народного одягу, за давньою традицією, переважали червоні кольори. Сорочка складалася з двох частин: стану, рукавів, “уставок” (плечових вставок), “лястовок” або “цвіклів” (клинців під рукавами), ”коміра”, “чохлів”. Усе це – прямокутні шматки полотна, які, відповідно до задуму, оздоблювалися візерунками, а тоді зшивалися, як привило, вручну. Біля ‘’комнера’’ та “чохлів” полотно “морщили” (з цієї причини воно залишилось без прикрас). Жіночі сорочки Рівненщини поруч з ознаками, характерними для всього Волинського Поліського регіону, мають свої особливості. До спільних ознак варто зарахувати архаїчний крій, з яким тісно пов’язане декорування виробів. У давнину на жіночих сорочках переважали викладені комірці, які зав’язувалися, за браком ґудзиків, вовняною стрічкою (“жинкою ”, ”стеню”). Характерне оздоблення жіночих сорочок – вишитий чи тканий орнамент, котрий розміщувався, як правило, на рукавах, комірі, чохлах, подекуди – на пазусі. Найпоширеніша техніка вишивки XIX ст. – “занизування”, завдяки якій творилися чудові геометричні орнаменти. Розповсюдженими були гладь, “ризь” у поєднанні з гладдю, хрестик. Нитки для вишивання називали “заполоть”, ”горина”, вони були переважно червоного, синього й чорного кольорів. Інколи на одному рукаві поєднувалися ткані та вишиті орнаменти, часто – різні техніки вишивки.

Самобутньою красою та багатством орнаментального вираження відзначаються сорочки Сарненського району. Найбагатше оздоблювалися рукави, основні композиції на них можна поділити на декілька типів: 1) густі орнаментальні горизонтальні смуги по всьому рукаву, вишиті та ткані; 2) композиції у вигляді трьох вертикальних вишитих смуг з додатковими елементами; 3) візерунки у вигляді горизонтальної смуги у верхній частині рукава та окремих геометричних чи рослинних елементів, розкиданих по всьому полотнищу; 4) орнамент лише у верхній частині рукава. Особливою вишуканістю та досконалою розробкою малюнка відзначають так звані “заризані” сорочки.

В оздобленні рукавів жіночих сорочок з Рівненського Полісся зустрічаємо значне локальне розмаїття, яке спостерігаємо в розміщенні орнаменту, доборі улюблених мотивів, кольорової гами. Розташування малюнка трьома орнаментальними смугами характерне для оздоблення сорочок з південних сіл Рокитнівського району, оригінальною побудовою