Внутрішня політика Гетьманату П. Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми

Інформація, важлива для з'ясування зовнішніх суспільно-політичних та етнокультурних чинників, які вплинули на шляхи розвитку історіографії проблеми, міститься також у студіях С. Наріжного та В. Трощинського. Перша з них на рівні організаційно-подієвому висвітлює культурницьку (у тому числі і наукову) діяльність української еміграції у міжвоєнний період, друга ж являє собою переконливу спробу комплексного розгляду міжвоєнної української еміграції як історичного й соціально-політичного явища. Значний інтерес становить, крім того, дисертація О. Яся, в якій досліджується еволюція державницької школи української історіографії після другої світової війни.

Огляд стану наукової розробки теми свідчить, що вона (або деякі її аспекти) уже привертала увагу цілого ряду вчених, однак ще не знайшла достатньо глибокого, комплексного опрацювання.

У другому розділі «Українська історіографія проблеми. Загальний огляд» визначено основні етапи її розвитку, з'ясовано зовнішні об'єктивні чинники, що вплинули на формування її концептуальних засад та фактології.

Встановлено, що перші спроби викладення та аналізу подій періоду Гетьманату було здійснено вже в 1918-1919. За весь період її вивчення у рамках української історіографії напрацьовано значну та різноманітну, хоча і дуже неоднорідну з жанрової та методологічної точок зору історіографію. В умовах гострої ідейно-політичної боротьби в українській еміграції (особливо у міжвоєнний період) ініціатива у розробці історії УД довгий час належала не відстороненим академічним вченим, а політикам, публіцистам, суспільним та партійним діячам. Це призвело до граничної суперечливості у висвітленні подій, певної «міфологізації» періоду Гетьманату й особи П. Скоропадського і створення цілого ряду стереотипних уявлень, що не відповідали дійсності. Згодом вони «перекочували» у наукову літературу, ускладнюючи осмислення проблеми. Встановлено, міжвоєнній історіографії склалися дві базові версії історії Української Держави: республікансько-демократична (УНРівська), концептуальні основи якої були закладені П. Христюком, В. Винниченком, М. Шаповалом, П. Феденком, І. Мазепою та ін. ; консервативно-державницька (гетьманська), розроблена насамперед В. Липинським та Д. Дорошенком. Дуже важливим є те, що серед міжвоєнних дослідників проблеми було мало професійних істориків. Фактологію міжвоєнної літератури визначили два чинники: широке застосування авторами власних споминів та вражень як вихідного матеріалу для аналізу і відносно обмежена кількість історичних джерел, значна частина яких лишилася на теренах Радянської України. Обидва ці чинники зумовили деяку неповноту (відсутність достатньої кількості матеріалу для повноцінного вивчення ряду напрямків історії Української Держави), фрагментарність, а подекуди ненадійність джерел, використаних у літературі 20-30-х років. Усе вищевикладене спричинило невисоку наукову якість переважної більшості праць цього періоду. В цілому, однак, міжвоєнним дослідникам вдалося закласти фактографічний фундамент, достатній як для обгрунтування їхніх власних концепцій, так і для подальших інтерпретацій та рефлексій. На грунті накопичених у цей період матеріалів сформульовано ті оцінки, висновки, постановки питань і основні проблеми історії Української Держави, які багато в чому визначили шляхи майбутнього розвитку її історіографії. За жанровою ознакою тут переважають мемуари, публіцистика, нариси, популярна пропагандистська література.

Ситуація поступово змінюється в повоєнні часи: значною мірою послабшав вплив політики на науку, чіткішою стала межа між академічними працями і пропагандистсько-ідеологічною літературою, яку видавали політичні рухи та організації; виникло українознавство як інтернаціональна і суто теоретична галузь. У науковій літературі з проблеми також існували державницький та республікансько-демократичний напрями, однак з'являється тут і цілий ряд спроб піднятися над теоретичною опозицією двох течій, або синтезувати обидва концепти історії Гетьманату.

З точки зору фактографії та подальшого накопичення матеріалу надбання повоєнної історіографії проблеми є мінімальними. Здебільшого вона розвивалася на матеріалах, накопичених у міжвоєнні часи. Основним вектором розвитку історіографії у цей період стало подолання концептуальної недосконалості міжвоєнних напрацювань, отримання науково обгрунтованих висновків та оцінок.

У цілому повоєнна література характеризується більш високим науковим рівнем у порівнянні з міжвоєнною. У її рамках з'являються студії І. Лисяка-Рудницького, Н. Полонської-Василенко, М. Стахіва, І. Витановича, І. Каменецького, П. Боровського, якими конкретизовано бачення проблеми в цілому і поглиблено досліджено ряд її аспектів. Але загалом внутрішня політика Гетьманату в повоєнні роки розглядалась досить нерівномірно. Увага приділялася переважно внутрішньополітичній боротьбі (джерела – мемуари, матеріали преси та особистих архівів, аналітичні інтерпретації учасників подій), зовнішній політиці Української Держави і східній політиці Німеччини та Австро-Угорщини (ті ж джерела плюс архіви Центральних держав), військовому будівництву, питанням загальної оцінки режиму, його постання і повалення.

В сучасній Україні спостерігається значне підвищення інтересу до феномена Української Держави. Після 1991 року розпочався процес активного вивчення цього періоду в рамках новітньої вітчизняної історіографії. Приблизно до середини 90-х років основним напрямком діяльності українських спеціалістів із проблеми стало активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби її інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики на фоні поступового відходу від радянських теоретичних напрацювань. Ця обставина визначила зміст, тематичну структуру, напрямки вивчення сучасної вітчизняної історіографії, яка значною мірою успадкувала характерні для зарубіжної постановки питань, невирішені проблеми, підходи та оцінки. Констатовано, що її концептуальною і подекуди фактологічною основою стали напрацювання зарубіжної літератури з проблеми. Приблизно у середині 90-х років почався новий етап у розвитку вітчизняної історіографії проблеми (він триває й досі), який характеризується в першу чергу активною розробкою джерел, закумульованих в українських та зарубіжних архівах. З'являється все більше студій, побудованих в основному на них, а не на матеріалах діаспори, швидко зростає загальна кількість досліджень