Внутрішня політика Гетьманату П. Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми

В новітній літературі, яка стосується цього питання, з'явився вже цілий ряд формул, термінів та визначень, але досі немає переконливо обгрунтованої точки зору. Більшість дослідників намагаються визначити форму правління Української Держави за допомогою класичних формул і, як правило, кваліфікують його як конституційну або абсолютну монархію. Але деякі, зокрема, О. Бойко та Г. Папакін, цілком слушно вказують на те, що Гетьманат був державним утворенням, яке тільки складалося й об'єктивно не репрезентувало якоїсь конкретної форми правління. Г. Папакін вважає навіть, що він міг еволюціонувати як у республіку, так і у монархію. Щодо політичного режиму Української Держави, то його в сучасній літературі визначають як авторитарний, або як диктаторський. У дисертації доведено, що обидві ці дефініції у даному випадку лише частково мають під собою грунт і потребують подальшої корекції. Крім того, підкреслюється, що потребує вивчення практично нерозглянуте в історіографії питання державного устрою Гетьманату.

У п'ятому розділі «Соціальна та економічна політика уряду» проаналізовано основні здобутки української зарубіжної та новітньої вітчизняної історіографії у вивченні цих питань.

Наголошується, що у зарубіжній українській історіографії даної проблеми найбільшу увагу приділено соціальній політиці уряду та його крокам в аграрній сфері. Це цілком закономірно: питання суспільного миру та сільськогосподарського реформування для України тоді були найважливішими з внутрішніх питань і з ними були пов'язані ключові події у її тогочасній історії. Для УНРівців-критиків Гетьманату міжвоєнного періоду саме ці відтинки діяльності уряду П. Скоропадського (де він дійсно проводив жорстку політику) були найбільш зручним грунтом для критики. Розгляд соціальної політики гетьманського керівництва в цій літературі зводиться, головним чином, до згадок про карні експедиції, заборони з'їздів, газет і організацій, арешти ряду українських діячів лівого спрямування, «повернення старих порядків» в адмініструванні і трудовому законодавстві і, нарешті, всюди зустрічається (але ніде належним чином не обгрунтовується) теза про зайняття більшості урядових посад «антиукраїнськими елементами», «царськими урядниками» тощо.

У прогетьмангській літературі визнається (хоча й дещо згладжується) жорсткість соціально-економічної політики П. Скоропадського, але відстоюється та точка зору, що така стратегія уряду відповідала вимогам моменту і в цілому виявилася ефективною.

Поглиблено вивчено деякі аспекти проблеми в рамках новітньої вітчизняної історіографії. Особливо слід відзначити студії Ф. Проданюка, П. Гай-Нижника, С. Мякоти, в яких доведено, що в торгівельній, фінансовій, економічній сферах гетьманський уряд, долаючи намагання Центральних держав узяти під контроль економіку України, послідовно й небезуспішно проводив курс захисту національно-державних інтересів. Водночас, в літературі підкреслюється, що режим П. Скоропадського тісно співпрацював з окупантами, а також сумлінно виконував свої зобов'язання перед ними; останні ж, як відомо, були пов'язані з введенням хлібної монополії, хлібної повинності, жорстких норм споживання продуктів харчування, утворенням Державного Хлібного Бюро з мережею «заготівельних загонів» та масованими насильницькими реквізиціями харчів з українського села. У роботі П. Захарченка доведено, що саме іноземна присутність, разом із невирішеністю земельного питання консолідувала селянство, і сприяла значній активізації селянсько-повстанського руху, який улітку 1918 року набув повсюдного характеру. У працях Б. Андрусишина на основі широкого кола джерел розглянута робітнича політика уряду П. Скоропадського, причому дослідник доходить висновку, що поряд із широким застосуванням норм кримінального та виняткового судочинства у цій галузі, уряд послідовно дотримувався курсу на зменшення безробіття і пом'якшення соціальних протиріч.

У шостому розділі «Військове будівництво» розглянуто основні результати вивчення питань формування збройних сил Української Держави. Зроблено висновок, що в літературі всіх напрямків діяльність гетьманського уряду в цій галузі високо оцінюється. При цьому дослідники підкреслюють, що за часів правління П. Скоропадського в Україні не виникло регулярної армії, хоча практично все було для цього готове. За загальною думкою, таке становище було спричинене об'єктивними чинниками – браком часу й позицією окупаційного командування, яке усіляко намагалося перешкодити розгортанню військового будівництва. У розвідках І. Каменецького та П. Боровського переконливо доведено, що така позиція була обумовлена насамперед геополітичними інтересами Німеччини на Сході.

У сьомому розділі «Внутрішньополітична боротьба в Українській Державі. Причини її падіння» висвітлюється історіографія, присвячена питанням розташування і взаємодії основних політичних сил України у квітні – грудні 1918 року, а саме: партії та організації, на які спирався режим П. Скоропадського, внутрішньополітична стратегія уряду, формування, склад та діяльність опозиційних йому сил, вплив політичних чинників на розгортання протигетьманського повстання, його перебіг, причини падіння