Внутрішня політика Гетьманату П. Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми

У третьому розділі «Причини перевороту 29 квітня 1918 року. Перебіг зміни влади, обставини проголошення Української Держави» прослідковано процес розробки цих питань в українській історіографії від 1918 року до сьогодення та виявлено основні його результати.

Встановлено, що у міжвоєнній історіографії ми стикаємось із різко полярним ставленням до самого факту падіння Центральної Ради й встановлення режиму П. Скоропадського. УНРівці з їх негативним сприйняттям Гетьманату, намагаються подати події квітня 1918 р. як суто політичну подію, результат змови окупаційного командування, невдоволенного політикою проводу УНР із купкою авантюристів, що обслуговували інтереси реакційної «російсько-польсько-жидівської буржуазії» (П. Христюк). У прогетьманській історіографії постання Української Держави, навпаки, оцінюється як подія величезної суспільно-політичної ваги, початок якісно нового, конструктивного етапу визвольних змагань, «дійсного творення української державності». Відповідно виникає і дві версії щодо визначення соціального підгрунття, рушійних сил і безпосередніх «виконавців» перевороту. УНРівці твердять, що політичні сили, які об'єдналися навколо П. Скоропадського (Українська Народна Громада, Всеукраїнський Союз Землевласників, УДХП) були вкрай нечисленними, виражали інтереси «експлуататорів» і не користувалися широкою підтримкою. Відтак, вони мали мінімальний вплив на події і служили тільки декорацією для перевороту, який насправді був запланований, підготовлений і здійснений окупантами. Історики-державники відстоюють ту точку зору, що постання Української Держави мало глибокі соціально-політичні передумови, відповідало нагальним потребам українського суспільства і виражало інтереси його найголовніших і найконструктивніших верств – заможного селянства, поміщицтва, промислової та фінансової еліт. Квітневий переворот розглядається ними як апогей опозиційного Центральній Раді широкого селянського руху за встановлення «ладу» і «твердої влади». У цьому контексті роль окупаційного командування в процесі зміни влади не вважається в прогетьманській історіографії суттєвою: стверджується, що воно не втручалося у події, дотримуючись лише умов «дружнього нейтралітету» за домовленістю з П. Скоропадським.

З повоєнної літератури поступово зникає міжвоєнна УНРівська версія подій, згідно з якою головною причиною занепаду Центральної Ради була не криза її адміністрування та політичного курсу, а конфлікт української влади з командуванням окупаційних військ. Для більшості повоєнних дослідників уже є очевидним, що в тій ситуації означений конфлікт скоріше прискорив події, а не зумовив їх. З іншого боку, практично ніхто з них не твердить, що зміну влади було безпосередньо стимульовано широкими соціальними верствами, незадоволеними курсом Центральної Ради. Щодо рушійних сил та перебігу перевороту, то у повоєнній літературі остаточно відкидається УНРівська теза про «переворот, здійснений німцями». Навпаки, у дослідженнях Д. Соловея, Р. Млиновецького, І. Лисяка-Рудницького відстоюється точка зору, дуже близька до міжвоєнних версій Д. Дорошенка та самого П. Скоропадського: квітневе захоплення влади у Києві планувалося й готувалося українськими силами, які встановили контакти з окупаційним командуванням (причому з ініціативи останнього) лише у середині квітня. Саме тоді узгоджується і план перевороту, але німецька сторона зобов'язується не брати в ньому безпосередньої участі, дотримуючись умов «дружнього нейтралітету».

Сучасні вітчизняні дослідники, подібно до повоєнних, головну причину падіння Центральної Ради вбачають у тому, що вона вичерпала свій державотворчий потенціал, а її політика остаточно перестала відповідати вимогам моменту. Аналіз наявних фактів приводить сучасних дослідників до таких слушних висновків: ідея встановлення «твердої влади» знайшла значну підтримку у суспільстві, квітневий переворот був суто українською ініціативою, але німецьке командування уважно спостерігало за процесом зміни влади і контролювало його.

Доведено, що у ряді важливих аспектів питання потребує подальшого вивчення. Насамперед, це: соціально-політичні передумови постання Гетьманату, процес консолідації політичних сил для захоплення влади, їхня чисельність, потужність, зв'язки, ключові особистості, чисельність та соціальний склад Хліборобського Конгресу 29 квітня 1918 року, перебіг перевороту на місцях.

У четвертому розділі «Адміністративно-політичний устрій Української Держави» досліджується процес розробки проблеми в українській історіографії.

З'ясовано, що у пiдходi до питання адміністративно-політичного устрою Гетьманату в мiжвоєннiй iсторiографiї виразно вимальовуються два концептуальнi напрямки. УНРiвські дослiдники на ньому особливо не зосереджуються. Пануюча серед них соцiалiстична iдеологiя була взята на озброєння партiями, що складали уряд колишньої УНР, вже у виглядi добре розробленої теоретичної доктрини з власною методологiєю аналiзу iсторичних подiй i розгалуженим понятiйним апаратом. На її грунтi гетьманський перiод трактувався як «реставрована монархія» та «вiйськово-помiщицька диктатура» із «обтяжуючими обставинами» у виглядi «русофільства». Таке розумiння політичної сутi Української Держави (практично без варіацій) панує в УНРiвській iсторiографiї. Підкреслимо, що визначення Гетьманату як монархії має тут скоріше емоційний, «ярликовий» характер, і не є аналітичним висновком.

У лiтературi прогетьманського спрямування Гетьманат у всiй його своєрiдностi трактується насамперед як витвiр найконструктивніших верств українського суспiльства, яке саме у 1918 році самоорганiзувалося у власних, органiчних, iсторично притаманних йому полiтичних