Вплив когнітивної складової "Я-концепції" на поведінку людини у групі

Харківська психологічна школа – неформальна назва спільноти радянських психологів, що виникла у Харкові на початку 30-х рр. минулого століття, і пов'язана, насамперед, з розвитком діяльнісного підходу в вивченні явищ людської психіки.

На початку 30-х років Наркомздрав України запропонував Л. С. Виготському, А. Р. Лурія й А. Н. Леонтьєву організувати відділення психології в психоневрологічній академії в Харкові. Цю групу учених фактично очолив А. Н. Леонтьєв, що почав розвивати власний варіант теорії Виготського. Він провів цикл експериментальних досліджень, що розкривають механізм формування вищих психічних функцій (довільна увага, пам'ять і ін.).

У Харкові Леонтьеву довелося одночасно очолювати кафедру психології в педінституті і відділ психології в НДІ педагогіки. Так виникла знаменита Харківська школа психології.

У 20-х роках ХХ століття в Харкова вже склалася репутація відомого наукового центра, у якому розвивалися різні напрямки як гуманітарних, так і природних наук. У цей період Харків також був столицею України, що обумовило відкриття в ньому нових наукових і навчальних закладів, тим більше що ще в ХІХ столітті для цього була закладена гарна база.

У 1922 році в Харкові був відкритий Український науково-дослідний психоневрологічний інститут, директором якого став відомий невропатолог А. И. Гейманович, а в 1926 році на базі психіатричної клініки – Український інститут клінічної психіатрії і соціальної психогігієни (директор В. П. Протопопов).

У 1932 році було прийняте рішення про укрупнення цих установ, і їх об'єднали в одну організацію – Всеукраїнську психоневрологічну академію. Вона була унікальною полі-функціональною установою, до складу якого входив і сектор психології. Він складався з відділів загальної і генетичної психології і клінічної психології. У зв'язку з цим виникла потреба знайти і запросити психологів-фахівців для роботи в цих відділах.

Ще одна група психологів, що до них приєдналася, вийшла з аспірантури Харківського педагогічного інституту й Українського науково-дослідного інституту педагогіки – до неї входили В. І. Аснін, П. І. Зінченко, Г. Д. Цибуль. Усі вони разом і склали ядро Харківської школи психологів.

Однак ще в 1936 році, коли столиця України перемістилася в Київ, різноманітні психологічні дослідження, що проводилися на базі Всеукраїнської психоневрологічної академії, почали звертатися, а постанова 1936 року про педологічні перекручення в системі Наркомпросу, цей процес завершило.

Так психоневрологічна академія перестала бути головною базою експериментальних досліджень Харківської школи. Однак вони продовжувалися в Українському науково-дослідному інституті педагогіки, Харківському педагогічному інституті, у якому кафедрою психології завідував О. В. Запорожець і працювали В. І. Аснін, К. Е. Хоменко, Г. Д. Цибуль і ін., і в Харківському інституті іноземних мов, у якому працював П. І. Зінченко.

Постанова про педологію не зупинила наукову діяльність харківської групи, оскільки вони ніколи не дотримували педологічних позицій, вважаючи психологію і педологію двома різними науками. Однак їхня діяльність призупинила війна.

Міждисциплінарна область досліджень і практична діяльність, відома під назвою «дефектологія» і зв’язана з проблемами психічного росту і розвитку фізично і (або) розумово-відсталих дітей розвивалася в Харкові з початку 1920х років. Унікальний психолого-медично-педагогічний інноваційний експеримент проходив з ініціативи та під керівництвом випускника Бехтерівського психоневрологічного інституту І. А. Соколянського і його співробітників (напр., В. П. Протопопова, ще одного колишнього учня В. М. Бехтерева), які розробляли методики виховання і навчання глухонімих, сліпих і сліпоглухонімих дітей. Теоретичне обґрунтування своїм дослідженням харківські дефектологи знаходили в теоретичних роботах Бехтерева, тобто в руслі Бехтерівський версії марксистської психології, яку він просував під назвою «рефлексологія». Найвідоміший з його вихованців того часу – Ольга Скороходова. Дослідження проходили на базі Українського науково-дослідного інституту педагогіки і дещо сповільнилися після арешту Соколянського в грудні 1933 року (вийшов на свободу за клопотанням Горького в березні 1934 р.). Значно скоротився обсяг дефектологічних досліджень після другого арешту (жовтень 1937 – травень 1939) і переїзду Соколянського з Харкова до Москви в 1939 р [7. 345]

 

 

Микола Миколайович Ланге (1858-1921) відстоював біологічний підхід і я виступав протиепифеноменализма у різноманітних варіантах. Ланге називав необхідним постулатом психології поєднання двох точок зору психічну життя – об'єктивної, що розглядає психіку як реальний життєвий процес, і суб'єктивної, що розглядає психіку як суб'єктивні переживання цьому житті: «Без наших суб'єктивних переживань ми мали б жодного взагалі ставлення до психічної життя. Без об'єктивного ними погляду було б психології як науки». [13. 46]

Експериментальні дослідження сприйняття привели його до теорії сприйняття як фазового процесу. Сприйняття немає моментально в усій повноті, у ньому виділяється 4 щаблі, з зміни яких Ланге вивів закон перцепції: почуттєвий образ формується поступово – від цілісного враження до тому детальному розрізненню його властивостей. Ці щаблі викарбувано всім ходом біологічної еволюції. Було зроблено висновок про предметності сприйняття в людини. Експериментальні дослідження привели його до рухової теорії уваги: увагу – це рухова реакція організму, яке поліпшує умови сприйняття. Моторная теорія уваги Ланге отримала великого резонансу у світовій науці. Його дослідження вносили до науки об'єктивні методи лікування й з'явилися великим досягненням у науці. Виступаючи поборником експериментального методу, Ланге створив університеті Новоросійському першу у Росії університетську лабораторію експериментальної психології (1896). Серед найвідоміших публікацій М. Ланге: стаття «Элементы воли»