Закарпаття в складі Чехословаччини: міжконфесійні відносини у 1919-1929 рр.

Іншим не менш болючим місцем організації взаємовідносин між греко-католиками і православними, вирішення якого неминуче вело до їх ускладнення, було питання церковного майна у громадах, які перейшли у православ'я. Населення вказаних громад, звичайно, вважало церковне майно і, зокрема, церковні будови, власністю громад і забирало їх у свої руки або вимагало їх передачі. На цьому грунті відбувалися зіткнення з властями, а іноді з населенням, яке залишилося при унії. 

До поглиблення міжконфесійних суперечок приводило знущання греко-католиків та жандармів над священиками православних церков у ряді місць краю. Траплялися випадки, коли вони виривали хрести із могил, вводили в церкви жандармів із зброєю, стріляли в приміщеннях церков і т. п. 

У зв'язку з нестачею церковних приміщень, православні пропонували почергове богослужіння в діючих церквах. Однак уніати категорично виступали проти впровадження такої практики. В умовах незалежної України на Закарпатті вже була практика почергового богослужіння православних і греко-католиків. Проте в окремих приходах нині вже православні не погоджуються на почергове богослужіння в церковних храмах. 

Міжконфесійна боротьба переносилася і на дітей. У мукачівській гімназії приховували кількість православних учнів. У 1923-1924 навчальному році тут були 22 православні учні, а в річному звіті вказано 16. Тому православні вимагали однакової свободи і прав нарівні з іншими конфесіями, щоб ніхто не насмілювався примушувати силою приймати унію. 

Аналіз архівних документів засвідчує, що чимала доля вини за загострення міжконфесійних відносин падає на державні органи управління, а також духовенство. З метою протиборства духовенство, насамперед уніатське, політизувало міжконфесійну боротьбу, втягувало в неї різні політичні сили, утворювало партії. Існувало кілька партій греко-католицького спрямування. А у 1925 році в Хусті була утворена і політична партія православних під назвою Перша автономна православна партія Підкарпатської Русі. 

Загострення міжконфесійних та внутріконфесійних відносин наносило великої шкоди єдності трудящих, організованості їх боротьби за свої соціальні, економічні й політичні, духовні права. 

У четвертому розділі дисертації – «Поліпшення міжконфесійних відносин та їх місце у суспільно-політичному житті населення Закарпаття в другій половині 20-х років» – висвітлено узаконення діяльності православної та стабілізацію становища греко-католицької церков, позицію органів влади щодо міжконфесійних відносин і діяльність іудейської та інших релігійних громад. 

У важких і несприятливих умовах у другій половині 20-х років православний рух продовжував ширитися в краї. Хоч і значно повільніше, ніж у попередні роки зростала кількість приходів та віруючих. Разом з тим, посилювався тиск на православних з боку органів влади. Поліція і жандармерія за завданням віце-губернатора Підкарпатської Русі проводила постійний нагляд за православним рухом. 

На численні прохання Карпаторуської православної церкви Священний Синод сербської церкви вирішив відновити староправославну Мукачівську епархію. Синод заявив, що якщо чехословацький уряд не забезпечить свободу для православної віри в Карпатській Русі, то сербська церква звернеться із скаргою до Ліги Націй. На переговорах у Белграді 10 січня 1924 року міністр закордонних справ Чехословаччини від імені уряду визнав права сербської церкви в Закарпатті. 

Архієрейський собор Сербської православної церкви прийняв рішення, за згодою уряду Чехословацької республіки, про надання повноважень єпископу Новосадсько-Бачському Іринею (Чірічу) для дальшої організації православної церкви в Карпатській Русі. Одним із найскладніших питань для православ'я було матеріальне утримання духовенства. На це були спрямовані основні зусилля управляючого Карпаторуською православною церквою. З прибуттям у Закарпаття він негайно взявся за складання нового статуту, оскільки варіант підготовлений єпископом Досифеєм, уряд Чехословаччини не затверджував. Іринею вдалося домогтися того, що уряд вперше розпочав надавати хоч деяку підтримку православній церкві – субвенцію для утримання єпархії та священиків. 

Замість Іринея архієрейський Собор у листопаді 1927 року направив у Підкарпатську Русь єпископа Серафима (Івановича). З його приїздом розпочалася систематична робота по влаштуванню єпархії та досягненню внутріконфесійної злагоди. Було утворено єпархіальне управління, почали систематично, хоч і в дуже малій кількості, поступати кошти від держави. Єпархія одержала право на викладання Закону Божого в школах, видала два підручники з цього предмету. Розпорядженням управляючого карпаторуською православною єпархією за № 4 від 22 травня 1928 року були організовані курси для священиків. Переважна більшість духовенства об'єдналася під сербською юрисдикцією. 

6 червня 1929 року статут Карпаторуської православної єпархії Мукачівської був прийнятий урядом Чехословаччини до розгляду і затвердження. А 6 грудня 1929 року Міністерство шкіл та народної освіти затвердило статут єпархії під №161. 181-VI. Цим актом було узаконено діяльність єпархії під сербською юрисдикцією. Державно-правове врегулювання статусу єпархії значно сприяло нормалізації церковного життя і насамперед міжконфесійних взаємовідносин. 

На підставі модернізованих австро-угорських та нових чехословацьких законів практично в кінці 20-х років було здійснено організацію православної Мукачівсько-Пряшівської єпархії. Одним із завершальних і дуже важливих факторів цього тривалого і складного процесу стало затвердження статуту єпархії. Нарешті православна церква у Закарпатті домоглася рівноправного з іншими церквами стану. Все це сприяло відновленню процесу переходу віруючих у православ'я, який був майже призупинений, та формуванню рівноправних стосунків з іншими конфесіями і органами державного управління. 

Стабілізація становища греко-католицької церкви аналізується в параграфі другому. Стрімкий і численний відхід