Закарпаття в складі Чехословаччини: міжконфесійні відносини у 1919-1929 рр.

Безземелля і малоземелля, що панували на Закарпатті, голод і зубожіння викликали невдоволення і виступи трудящих, вели до масової еміграції, ускладнювали міжконфесійні стосунки. 

Хоч повільно, але поступово соціально-економічне становище краю дещо поліпшувалося у порівнянні з угорським періодом. 

 У параграфі третьому розкривається зміст демократизації суспільства та її роль у розвитку духовної і політичної свідомості населення Закарпаття. 

Чехословаччина була буржуазною унітарною президентсько-парламентською республікою, найбільш демократичною серед новостворених держав. Конституційна грамота ЧСР 1920 р. надавала Підкарпатській Русі право самоуправління і проголошувала перспективи її найширшої автономії, а також право на власний сейм. 

При наявності свободи слова і права на існування різноманітних політичних, релігійних та громадських організацій на початку 20-х років утворюються культурно-освітні товариства «Просвіта», ім. Духновича, Союз русинських юристів в Ужгороді та інші. Випускалося 66 періодичних видань на кількох мовах. 

Демократизм суспільства засвідчувала соціальна політика держави та рівень розв'язання релігійного питання. Вони впливали на зміну релігійної структури населення Закарпаття, приводили до легалізації раніше заборонених конфесій. Конституційна грамота (1920 р.) проголошувала захист народних, релігійних і расових меншин та рівність громадян, незалежно від «релігії, віри, віросповідання». 

Активно проходив процес відновлення православної церкви. В духовному житті краю відбулися помітні якісні зміни. Віруючі здобули значно ширші, ніж за угорського режиму, права. Активізували свою участь у громадсько-політичному житті краю релігійні організації та представники духовенства. 

Мали місце і антидемократичні прояви: застосування сили проти віруючих, в тому числі збройної, чехізація і т. п. 

З розвитком демократизації суспільства в усіх його формах відбувався процес зростання політичної свідомості, духовної розкутості і громадської активності населення краю. 

У третьому розділі – «Міжконфесійна боротьба у 1919-1924 роках» висвітлено політику правлячих кіл Чехословацької республіки з питань релігії і церкви, процес відновлення і розвитку православ'я та вплив на нього сербської і константинопольської церков, зміни у статусі греко-католицької церкви, стан іудейської, римо-католицької та інших конфесій. Проаналізовано назрівання ускладнень та їх причини у відносинах між віруючими греко-католицького та православного віросповідань. 

У параграфі першому висвітлено поширення процесу демократизації суспільства на релігію, насамперед шляхом модернізації законодавства. 

Т.Г. Масарик і його прихильники прагнули створити в державі умови рівноправності представників усіх конфесій. Прогресивним був уже сам світський характер держави, а також прагнення, хоч і не реалізоване із-за опору духовенства, до відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Важливим елементом проголошеного права на свободу совісті була можливість зміни віросповідання або стати безконфесійним. 

Основні питання релігійного життя декларувалися Конституційною грамотою Чехословаччини. Перші дві її статті глави шостої проголошували рівність громадян республіки незалежно від віросповідання. Нормативні акти встановлювали порядок узаконення конфесійної приналежності громадян з їх дня народження. На Закарпатті було збережено австро-угорське законодавство щодо права зміни конфесійності, а на іншій території Чехословаччини були введені нові закони. 

Архівні документи засвідчують, що державні чиновники, особливо репресивний апарат, в ряді випадків не дотримувались конституційних прав та вимог інших нормативних актів щодо міжконфесійних взаємин. Слід зазначити, що із 1923 року спостерігалось гоніння на православну конфесію з боку губерніальної ради. Священикам заборонялося навчати в школах релігії. Не визнавалися православні церковні школи. 

Законодавчого врегулювання вимагали церковні повинності коблина і роковина. 

Вміло проводячи ідеї Масарика щодо релігії в життя, органи державної влади зуміли кардинально впливати на конфесії та міжконфесійні відносини. 

У параграфі другому аналізується процес відновлення і розвиток православ'я та його зв'язок із сербською і константинопольською церквами. В умовах демократизації чехословацького суспільства розпочався активний процес оновлення православ'я. Центрами його відродження стали села Іза Хустського та Великі Лучки Мукачівського округів. Одним із найактивніших організаторів православного руху був Олексій Іванович Кабалюк (архімандрит Алексій). 

Про кількісне зростання православного населення свідчать результати перепису населення у 1921 році у Підкарпатській Русі. На той час його чисельність дорівнювала 60977 чол., тобто 10, 06% від загальної чисельності карпаторусинів. До кінця 20-х років ця цифра подвоїлася. У 1923 році з дозволу чехословацького уряду в Закарпатті був створений перший православний монастир. Відродження православ'я проходило в умовах важкої міжконфесійної боротьби насамперед з греко-католицькою церквою. 

У період монархічної Угорщини православні церковні общини були під юрисдикцією сербської церкви, котра і надалі прагнула зберегти цей статус. З метою надання рухові за поширення православ'я канонічності, ієромонах О. Кабалюк у 1920 році звернувся до Синоду сербської православної церкви з проханням продовжити її юрисдикцію над православними Закарпаття. У той же час у Чехії почала формуватися чехословацька національна церква. 

Фактично управлінню сербської православної церкви підлягала і празька церковна громада. Очолював її єпископ Савватій (Антонін Врабец), який виносив плани про тимчасове підпорядкування православної церкви у Чехословаччині Константинопольському патріарху, а потім утворення самостійної церкви. Подібну політику він проводив і серед закарпатських православних. У цьому він знаходив підтримку з боку чехословацьких державних органів управління. Влада не підтримувала прагнення закарпатських православних одержати єпископа, хоча б тимчасового, із Сербії. Але завдяки частим делегаціям та меморандумам, які направлялися в Прагу та внаслідок звернень і прохань до Сербського Синоду, на Закарпаття у 1920 році був відряджений патріархом Сербії єпископ Нішський і Карпаторуський Досифей. 

Важливим юридичним