Антропоцентризм народної казки українських Карпат: оповідна традиція українців та угорців

Поняття картини світу розглядають Д. Лихачев, А. Гуревич, Ю. Лотман, М. Маковський, та ін. Її складові – концепти та бінарні опозиції – цікавлять К. Леві-Строса, Н. Арутюнову, А. Вежбицьку, Ю. Степанова, Є. Мелетинського, С. Воркачева, О. Залевську, Л. Савицьку, Є. Алещенко, В. Іванова, В. Топорова. В описі конкретних концептів ми також спиралися на відповідні розробки вчених минулого та сучасності. Так, чимало з них присвячено концепту «доля» в усній словесності (О. Веселовский, О. Потебня, П. Іванов). Багато уваги приділено розгляду хронотопу у фольклорі, це роботи Н. Лисюк, Н. Герасимової, В. Бахтіна, С. Неклюдова, С. Адоньєвої, І. Бано, Ф. Вамоша. Ґендерні аспекти фольклорних творів розглядали З. Фрейд, його учні та послідовники – Е. Фромм, М. Л. Фон Франц та ін., архетипні – К. Юнг, А. Дандес, Ш. Браун, В. Буряк, О. Тиховська. Щодо міфологічних витоків фольклору, то тут можна назвати праці Е. Тайлора, О. Афанасьєва, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, О. Фрейденберг, І. Разумової, Я. Гонті, Я. Беже Надя, Ш. Шоймошши. Значного резонансу набула праця В. Проппа «Исторические корни волшебной сказки». З українських фольклористів велику вагу міфологічним витокам української чарівної казки надавали В. Петров, Л. Дунаєвська, В. Давидюк, С. Карпенко, Т. Андрєєва та ін. У підрозділі про людські бажання багато корисного ми віднайшли у влучних зауваженнях М. Горького, О. Дея. Про специфіку порубіжних територій багато писали С. Грица, Л. Коша, А. Паладі-Ковач. Щодо порівняльних студій, то ними займалося багато дослідників минулого, таких як І. Франко, О. Веселовський, у наш час різні рівні запозичень виокремлюють З. Уйварі, Л. Вахніна, І. Сенько, Л. Мушкетик, А. Дьомьотер та ін. Про образ короля Матяша в українському фольклорі свідчили З. Кузеля, П. Лінтур, І. Керча, І. Кріза. Окремі сюжети та мотиви ми подавали за певними типами у покажчиках казкових сюжетів. Так, східнослов’янські казки – за СУС (1979), угорські – згідно з MNK (1978 – 2001), а також за найновішим міжнародним покажчиком ATU (2004). З узагальнюючих видань слід також назвати енциклопедичний словник угорського фольклору й етнографії, де чимало гасел належать народній казці – MNL (1977 – 1982).

У підрозділі 1. 2. – «Казкова проза регіону: огляд джерел» подано огляд збирання та дослідження казкового фольклору регіону, охарактеризовано основні збірки творів. Казковий епос Карпат почав привертати увагу дослідників ще в середині ХІХ ст. Казки поряд з іншими фольклорними жанрами включали до збірок і періодичної преси. Окремим виданням вийшла лише невелика збірка «Казки/ Зібрав Ігнатій з Никлович» (1861). На Закарпатті з 70-х років ХІХ ст. по 1910 рік збирав і записував пісні та казки Мігай Фінцицький (їх під назвою «Таємниця скляної гори» було опубліковано в Ужгороді лише в 1974 р.). У 1895-1896 роках три поїздки на Закарпаття для збирання усної народної творчості здійснив В. Гнатюк, після чого видав у шести томах «Етнографічні матеріали із Угорської Русі», які М. Мушинка назвав «найбільшою тогочасною регіональною збіркою у Слов’янщині». Казки увійшли і до інших збірок дослідника. Після Гнатюка на Закарпатті й Пряшівщині побував Іван Верхратський. Як приклад народної мови краю, він опублікував 53 сюжети, записані на Закарпатті (1902, 1912). Рукописні записи казок закарпатських учителів Георгія Боднара, Івана Мигалки, Стефана Марини та Ілька Калиняка, які були зроблені у 1892 р. і зберігалися в архіві Російського географічного товариства у Петербурзі, видав О. Дей у видавництві «Карпати» у 1981 р. під назвою «Дерев’яне чудо», додавши ґрунтовну післямову.

У другій половині ХІХ ст. велику збирацьку роботу на галицькому Покутті здійснив відомий польський дослідник О. Кольберг, наслідком чого стала чотиритомна фольклорно-етнографічна праця «Pokucie» (1882-1889). Четвертий том (1889) складають українські народні казки, усього 77, а також загадки. На Прикарпатті (сучасна Львівська область) записано тексти до з бірок казок О. Роздольського, Ю. Яворського, один з томів об’ємного зібрання Володимира Шухевича про Гуцульщину присвячений казкам (1908). Визначну роль у збиранні та публікації фольклору відіграла Етнографічна комісія наукового товариства ім. Т. Шевченка, створена у Львові у 1895 р., багато казок побачило світ на сторінках друкованого органу Комісії – «Етнографічного збірника». У 20-х роках ХХ ст. видано дитячі книжечки казок О. Маркуша, казки увійшли також до книги І. Панькевича «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей» (1938).

У 1945 – 1948 рр. Академія наук СРСР та УРСР, Московський, Львівський, Київський, Ужгородський університети провели ряд комплексних експедиції по збиранню усної народної творчості Закарпаття, до них долучився й відомий закарпатський фольклорист Петро Лінтур. Після В. Гнатюка він чи не найбільше зробив у справі збирання та вивчення казок краю. Дослідник виявив на Закарпатті понад 80 казкарів, записав від них понад 1300 сюжетів казок. Лінтур уважно вивчав життя казкарів, їх біографії, репертуар. Він уклав збірники казок «Закарпатські казки Андрія Калина» (1955), «Майстер Іванко» (1960), «Казки зелених гір» (1965), «Три золоті