Антропоцентризм народної казки українських Карпат: оповідна традиція українців та угорців

Щодо української антропологічної думки, то їй від початку був властивий потяг до екзистенціально-антропологічної редукції кола філософських проблем. У ХІХ ст. народжуються історіософські концепції М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського та ін. Свою увагу ці вчені зосередили на народі як рушійній силі суспільного поступу, до широкого кола своїх зацікавлень вони включали збирання та вивчення фольклору й етнографії. Спроба розкрити етнічні особливості українського народу веде до появи феномена «філософії серця», її представниками були Г. Сковорода, П. Юркевич, П. Куліш, М. Гоголь, які вважали серце осердям духовності, душі та мудрості, основою щастя людини (кордоцентризм). Абстрактно, вульгаризовано розглядали людину в СРСР, тут превалював суто соціологічний підхід до цих питань, запозичений у К. Маркса, існував міф про «нову», ідеальну людину, позбавлену природних пристрастей і вад. Як і в класичному антропоцентризмі, людина ставилася над природою, підходи до якої були суто утилітарними. Окрім того, визначають ще такі три етапи розвитку антропологічних уявлень. Це, зокрема, міркування 20-х років, періоду «розстріляного відродження» (М. Хвильовий, В. Юринець та ін.). Другий етап – антропологічні думки українських філософів-шістдесятників та пошуки вчених діаспори того ж періоду (напр., О. Кульчицького). Наступний етап – кінець 80-х – початок 90-х, який у вітчизняній філософії характеризується відмовою від ідеологічних стереотипів і виходом на нові рівні даної тематики й проблематики. Це світоглядно-антропологічна школа В. Шинкарука та праці його учнів, роздуми про людину та її виміри у колективних та індивідуальних працях (М. Попович, А. Єрмоленко, В. Кизима).

У різночасових світових антропологічних версіях – від міфологічної до сучасних екологічних течій, упізнається багато подібного до народних поглядів. Так, світоглядній системі казки притаманні певні міфологічні смисли, екологічність Сходу, християнський гуманізм, її погляди перегукуються з окремими постулатами європейських філософів та антропологів.

Питання антропоцентричності тексту постають сьогодні і в лінгвістичних дисциплінах, із застосуванням психологічних, культурологічних та ін. методик, розробляється поняття мегатексту чи дискурсу. Одним із головних принципів сучасного наукового вивчення став експансіонізм, що орієнтує лінгвістичні дослідження на використання даних інших наук. Виникають такі напрямки, як лінгвосоціологія, лінгвопсихологія, лінгвокультурологія, лінгвоетнологія (етнолінгвістика), лінгвофольклористика, де практикується розгляд взаємозв’язку мови, духовної культури народу, народного менталітету й народної творчості. Отже, текст вивчається не як іманентна сутність, а як елемент цілісної системи «дійсність – свідомість – модель світу – мова – автор – текст – читач – проекція». Він розглядається як особливий вид мовленнєвого спілкування, який має подібно до іншого комунікативного акту двобічний характер, що виявляється насамперед у тому, що кожний з учасників спілкування виконує власну «мовну партію» (праці В. Гумбольдта, О. Потебні, М. Бахтіна, О. Селіванової). Щодо художнього тексту, то його абсолютна антропоцентричність обумовлена домінуючим зображенням людини, її зв’язків зі світом, її орієнтації в ньому. Інтерес до людини в сучасній фольклористиці виявляється насамперед у нових підходах до фольклорної комунікації, вивченні функціонування художнього тексту у часі й просторі, культурологічних підходах, проблемах інтертекстуальності, зверненні до психології творчості, психоаналізу та теорії архетипів, міждисциплінарному підході під час розгляду уснопоетичних явищ, стрімкому розвитку лінгвофольклористики, етнолінгвістики тощо. Превалює «макросоціологічний підхід» – вивчення відносин між соціальною групою та її усною літературою. Центром уваги стає виконавець, його біографія, погляди тощо.

У підрозділі 2. 2. – «Гуманізм народної казки» йдеться про те, що гуманістична форма антропоцентризму, що подає приклади ідеальних моделей людської екзистенції, властива народній казці, яка містить уявлення про людину в різні періоди її існування, починаючи з давніх-давен. Ця форма є художньою, а наративна основа казки пройшла випробування часом і в різних варіантах функціонує на різних теренах духовної культури. «Ніякі літературні твори не мали нікогди такого розповсюдження, як казка, а ні такого довгого життя» – писав В. Гнатюк. Безсумнівною є давня міфологічна основа казки. Ритуали й вірування злилися в ній з нашаруваннями подальших епох. Ми знаходимо тут відлуння язичницьких уявлень – тотемізму, анімізму, фетишизму, магізму, давнього обряду ініціації. Уявлення древнього світу є будівельними цеглинками наративів, у формі казкових елементів і мотивів вони продовжують жити в народних оповідях.

Ця сталість казки, як і уснопоетичної творчості в цілому, пояснюється превалюванням у фольклорній свідомості типового і традиційного над індивідуальним, за словами О. Веселовського, в ній «немає суб’єктивного уявлення про світ». Отже, казці властива універсальність, у ній відобразилися загальнолюдські цінності й ідеали, вивірені, відшліфовані багатьма поколіннями думки і прагнення.