Антропоцентризм народної казки українських Карпат: оповідна традиція українців та угорців

У повоєнні десятиліття вийшло чимало різнопланових збірок, які тією чи іншою мірою підлягали редакторським правкам. М. Івасюк вперше видав окремою книгою «Казки Буковини» (1973), він же написав і передмову, в якій характеризує місцевих казкарів. Згодом була видана збірка «Чарівна квітка» (1986) в упорядкуванні і в записах М. Зінчука, який понад тридцять п’ять років присвятив збиранню казок України. На сьогодні опубліковано 27 книг з багатотомної серії «Українські народні казки», в їх числі кількатомні «Казки Гуцульщини», «Казки Закарпаття», «Казки Буковини» та ін., де твори подаються за місцевостями. На Івано-Франківщині казки збирав письменник С. Пушик, його записи (та деяких інших збирачів) увійшли до збірників «Чарівне горнятко» (1971), «Казки Підгір’я» (1976) та «Золота вежа» (1983).

У справі видання народних скарбів багато зробив завідувач кафедри російської літератури Ужгородського національного університету, відомий літературознавець, фольклорист, популяризатор доробку П. Лінтура – І. Сенько. Крім згаданої антології, він публікував казки у своїх збірках «Біля райських воріт: Збірник атеїстичного фольклору українського населення Карпат» (1980), «Ходили опришки» (2000), «І завтра сонце зійде. Казки і притчі» (2000), «Чарівна торба: Українські народні казки, притчі, легенди, перекази, пісні та прислів’я, записані від М. Шопляка-Козака» (1988) та ін. Велику кількість збірників західноукраїнських, переважно закарпатських казок в останні десятиріччя підготував Іван Хланта, зокрема «Добра наука: Українські народні казки, записані від Д. І. Юрика» (1995), «Казкар: Народні казки Українських Карпат» (1995), «Правда і кривда» (1982), «Казки про бідних і багатих» (1994), «Мамине серце: Українські народні героїко-фантастичні казки» (1993) і т. д. Йому належить публікація казок з експедицій В. Гнатюка «Казки Закарпаття» (2001) з ґрунтовною передмовою.

Щодо збірників угорських казок краю, то можна назвати «Казки Верхньої Тиси» (Felsőtiszai népmesék, 1956), що містять репертуар двох оповідачів – Яноша Форіша та Анни Палюк, у 1915-1926 роках зафіксований у колишній області Угоча (зараз Виноградівський район) Марією Форіш Кочішне Сірмаї. 1973 року вийшла збірка «Три золоті стріли» (Három arany nyílvessző, 1973), матеріал до якої був зібраний співробітниками Ужгородського університету, а літературну обробку здійснив А. Тордон. Зібрані у п’ятдесяті роки Л. Шандором у восьми угорських селах казки побачили світ у 1988 році під назвою «Ружа Паллаг: Закарпатські угорські казки» (Pallag Rózsa: Kárpát-ukrajnai magyar népmesék). Найбільшим і найвагомішим зібранням угорських казок Закарпаття стала збірка «Казки й перекази з Унга» (Ungi népmesék 1989), що вийшла в багатотомній угорській серії «Новий угорський збірник уснопоетичної творчості», яку уклав учитель Лайош Геці. Казки автор збирав у своєму рідному краї, історією та культурою якого цікавився здавна, тож його розлога передмова містить різноплановий матеріал. Казки подані за казкарями. Казки і перекази одного села, а саме Нового села Берегівського району зібрала й опублікувала у збірнику «Великий вогнегасний птах» (Tűzoltó nagymadár, 1993) М. Пунько. До книги увійшли тексти, записані від 39-ти жителів села. Угорські казки перекладали українською мовою. Це видання «Угорські народні казки» (1956), збірник угорських казок, що вийшов у серії «Казки народів світу» у видавництві «Веселка» (1985), збірник закарпатських казок «Дарунок короля Матяша» (1997). 2003 року у видавництві «Етнос» побачив світ двомовний збірник «Ritkaszép magyar népmesék – Угорські народні казки рідкісної краси» (зібр. В. Домокош, вст. ст., пер. з угор. Л. Мушкетик).

Другий розділ – «Погляди на людину в світовій гуманітарній думці та народна казкова традиція» присвячено розгляду різних антропологічних уявлень, їх ґенезі впродовж історії людства. У підрозділі 2. 1. – «Форми антропоцентризму в історії людства» наголошено на людиномірності поглядів людини на світ, подано визначення понять «антропоцентричність» живих істот, а також антропоцентризм як «уявлення про людину як центр Всесвіту й кінцеву мету світобудови», що передбачає такі відношення, як: людина – Всесвіт, людина – інша людина, людина – мікросередовище, людина – суспільство, людина – її знання про світ, людина – її внутрішній світ, людина – її творчість, людина – створені нею картини світу, людина – мова та ін. Перераховано основні форми антропоцентризму: побутова, авторитарна, персоналізована, деперсоналізована, патерналістська тощо. Далі подано короткий огляд основних антропологічних поглядів. Передусім зазначено, що світоглядна система Сходу (буддизм, конфуціанство, даосизм, індуїзм, національні міфології) кардинально відрізняється від поглядів Заходу, що поєднав у собі античну та християнську культури. Своє бачення людини виробила міфологія (деперсоналізуюча форма антропоцентризму), релігія (христоцентризм та ін.), містичні вчення. Свій погляд на людину мали різні течії європейської філософської думки. Так, в античній культурі, якій належить відомий вислів Протагора «Людина як міра усіх речей, існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують», було сформульоване поняття людини розумної («homo sapiens»). Аристотель уперше вводить термін «антропологія» (аnthropologos), тлумачачи його в контексті чеснот, вад та інших людських рис. Було також впроваджено поняття людини діяльної («homo faber»), де закладено ризик заперечення специфіки людського розуму, а відтак різниці між людиною і твариною (Бекон, Конт, Дарвін). Німецькі філософи А. Шопенгауер і Ф. Ніцше описали людину як істоту прагнучу, підсвідомі порухи людської психіки розкрив З. Фрейд та його послідовники. Особливо плідною стала теорія архетипів К. Юнга, яку розвивали далі представники культурної антропології Дж. Фрезер, Е. Тайлор, К. Леві-Строс